Розділ 21. Я мала б піти

Кароліна

Коли мотоцикл Тимура злітає з дороги у мене перехоплює дихання. Його сильно відкидає від байка. Декілька разів добряче перекотившись по землі, він бездиханно розпластався на узбіччі. Мій голос зірвався на крик, ноги одразу кинулись до нього. Інстинкт медичного працівника досі працює, чи це можливо не тільки він?

Підбігши, я почала перевіряти його на реакцію. Її не було. За те, промацувалася артерія. Слабкі удари відбивалися у подушечки пальців. Спостерігаю за диханням. Повільно вдихає, але наче це дається йому занадто тяжко. Від такого удару у нього може бути будь-що.

— Алекс приревнує, — прошепотів Тимур.

До речі, я не знаю де він є. Йому подзвонили й він відійшов від мене. Згодом я просунулась крізь натовп по ближче, щоб краще бачити перегони. А його досі ніде не було видно.

— Ти так часто про нього згадуєш, що здається ревнуєш ти.

— Твій наречений він, а возишся ти зі мною.

Я вміло проігнорувала його репліку.

— В першу чергу, я лікар. Це мій обов’язок — рятувати життя людей.

— Після всього, ти дійсно рятуєш мене?

— Хочеш, щоб я покинула тебе посеред поля десь за містом?

— Тут навколо є ще багато людей.

Його погляд ковзнув за мої плечі, озираючись. Багато хто підбігав та питав чи все в нормі, але я негайно всіх відганяла від нього. Ніби хотіла огорнути куполом.

— Я б краще відрізала тобі язик, — невдоволено пирхнула.

Звук сирени швидкої наближався до нас, згодом появились сині та червоні мигалки. Натовп розійшовся, велика кількість людей пішла ще до того, бо не хотіла неприємностей через аварію.

— Добрий день! Що тут у вас сталося?

Юний хлопець підбіг до нас з невеличким медичним кейсом.

— Чоловік не впорався з керуванням та злетів з мотоцикла, — відповідаю я.

— Приймали реанімаційні заходи?

— Ні. Зупинки серця не було, дихав самостійно.

— Які симптоми? Що болить? — він звернувся до Тимура, але той перевів погляд на мене.

Це він натякає мені, щоб я говорила замість нього чи як?

— Руками та ногами рухає, рана на чолі. З основних скарг: пече у грудях та важко дихати.

— Ну це й не дивно при такому ударі. А з мовленням як?

— Нормально все, — нарешті прошепотів Тимур, даючи знати, що він реагує.

— На носилки його та у швидку. Будемо транспортувати до найближчої лікарні, — констатував молодий фельдшер. — Ви будете супроводжувати пацієнта?

Від цього питання я впала в ступор. А чи буду я? Ніхто ніколи в житті не допомагав би своєму викрадачу, який ще й переслідує тебе. Якщо батьки та Алекс дізнаються, то це дійсно нічим хороший не закінчиться.

— Буде.

Твердий голос Тимура прорізався крізь повітря. Я розширила очі та підняла брову від подиву. Ще раз, що він сказав?

— Мене спитати ти не захотів? З якого дива, я маю їхати з тобою?

— Ти ж казала, що ти лікар. Повинна проконтролювати все від початку до кінця.

— Я передаю тебе іншим лікарям.

— Перепрошую, посадіть її в машину та прикуйте наручниками, щоб не втекла, — Тимур звертається до хлопця, на що той лише тихенько сміється та споглядає на нас.

— Щось ти занадто активний. Вколіть йому болючий укол, нехай знає, — одразу відповідаю я.

— Пожалій мою дупу.

Кремезні чоловіки підхопили його та понесли на ношах у швидку. Я провела їх поглядом.

— Ну так що, ви їдете? — перепитав хлопець ще раз.

— Боже, а куди я дінусь? — вдихнула я, залізаючи всередину.

Коли я нарешті всілась збоку фельдшера, я глянула на свої руки, які несамовито тремтіли та точно не хотіли піддаватися контролю. Я спробувала коротку дихальну вправу на заспокоєння, але марно.

Водій швидкої увімкнув цей противний звук сирени, який відлунням відбивався у моїй голові. Відчуття було не з приємних, тебе везуть наче при смерті. Я кинула короткий погляд на Тимура, а його очі вже були направлені на мене. Мурашки пробігли по спині. Він наче сканував мене.

— Дайте їй заспокійливе, — коротко кинув він хлопцеві.

— Не потрібно, — відмахнулась я, ховаючи руки.

— Ліно, — вираз обличчя Тимура одразу став жорстким. Тут нема з ким сперечатися…

— Я можу дати таблетку, але лише за власним бажанням людини, — обізвався фельдшер, відкриваючи свій кейс. — Ну так що?

— Сам не бачиш як її руки ходять? — огризнувся містер злість та награно закотив очі.

— Добре, давайте, — погодилась я, бо і так розуміла, що Тимур не відчепиться ні від мене, ні від бідного фельдшера.

Молодий юнак мінімально оглянув Тимура та почав промивати його рану на чолі. До речі, вона доволі глибока. Фельдшер пропонував зробити знеболювальний укол, але Тимур звісно ж відмовився.