Розділ 18. Не впасти в безодню

Тимур

Сиджу розкинувшись на кріслі, на столі валяються купки грошей. Завтра потрібно поїхати та віддати лікарю. У моїй руці вже п’ятий наповнений стакан з віскі. Чистий віскі. Я не відчуваю алкоголю, але хочу втопитися в ньому. Нехай він потопить мене повністю, саме зараз я хочу, щоб він взяв мене у свій вир. Хочу, щоб голова перестала пульсувати від усього, що роздирає всередині. Я дивлюся на зелені папірці, закріплені гумкою.

Відчуваю себе нікчемним, нінащо не спроможним чоловіком, який вміє лише заробляти за допомогою людських життів. Блять, хто дав мені таке право? Я отримую гроші від батьків, які переживають за своїх дітей. Скільки емоцій вирує в них, доки вони не знають де їхня дитина та що з нею. Це все крутиться в голові. Наче хтось лихий попутав.

Телефон раз за разом дзвонить у кишені. Ні, я не хочу розмовляти, не хочу нікого бачити. Нехай всі котяться під три чорти. Залиште мене всі у спокої.

Не встиг і кліпнути, як моя голова опустилась на поверхню стола. Вона враз стала занадто важка, щоб тримати її рівно. Очі самовільно закрились і рука завмерла на стакані. Мене огорнув сон. Моя уява вирішила остаточно мене добити.

Переді мною постає Ліна, вона щось старається сказати мені, але я не чую. Ніби хтось заглушив мене, я дивлюся на неї, не розуміючи, що вона тут робить. Ліна невдоволено махає руками, її очі розширюються від злості. А я, як бовдур, підпер рукою підборіддя та дивлюся на неї, наче на щось феноменальне. Вона продовжує інтенсивно жестикулювати, киваю в знак погодження з нею. Її сині очі, біле сонячне волосся впало наперед. Вона наче Діва постала переді мною. Але Ліна була явно дуже зла, і це мені не подобається, хоча страшенно заводить. Останнє, що я чую це: "Пішов ти!". За секунду я отримав ляпаса вже до болі знайомого мені раніше. І все ніби зникло, стало чорно перед очима. Але біль у щоці досі продовжувався.

Та що зі мною діється? Кудись між світами вже мандрую чи це галюцинації? Віскі нормальний наче був, не підробка.

— Придурок! Вставай давай, — чийсь голос долинув до мене, та біль досі не вщухала.

— Та блять, — я відмахнувся руками та ледь відкрив очі.

— Якого чорта ти так напився? — перед лицем виднілось лице розлюченого Артема.

— Це ти мене по обличчі бив? — я сердито свердлю його поглядом, щока горить нереально.

— А як би ти інакше прокинувся?

— Нафіга було лупасити так сильно?

— Краще скажи, якого милого ти так розклеївся?

— Та тобі яке діло, — огризнувся я, масажуючи скроні.

— На тебе це зовсім не схоже, — відповів він.

— Відстань.

— Не кажи, що ти через ту дівчину так напився, — він недовірливо звужує очі.

— Та що ти пристав до мене. Хотілося мені випити, і що? — злість кипіла в мені.

— Точно вона. Я шокований, — він провів рукою по обличчі, закривши очі.

— Не треба мені твоїх здивувань.

— Включи свій розум чи що там у тебе ще залишилося від нього.

— Нащо ти зараз повчаєш мене?

— Щоб ти не впав на дно.

— Я просто випив декілька склянок віскі. Що тут кримінального? Я не розумію.

— Я не маю претензій до того, що ти пив. А те, що ти це зробив через випадкову дівку, мене неабияк бентежить.

— А можеш просто замовкнути? А то голова від твого базікання болить.

— На тебе вийшов Коротун, — різко промовив Артем.

— От сучий син...

— Тимуре, він хоче завалити тебе.

— Ти думаєш, я не знаю?

— Він не вбив тебе 5 років тому, але вб’є зараз.

— Повір, я дуже добре пам’ятаю, як ледь не стік кров’ю у смердючій канаві.

— І нагадай, хто тебе звідти забрав?

— Не будь настільки самовпевненим!

— Дійсно, на що я розраховував? Навіть дякую не сказав.

— Дякую. І що, помогло? — звузив очі я.

— Ну а як же? Одразу полегшало, — награно протягнув Артем.

— Чому Коротун з’явився саме зараз?

— А я звідки знаю? Може хоче довести справу до кінця?

— Ну це найлогічніше.

— Тому тобі не треба бухати, а бути на сторожі.

— Чесно, я готовий до всього. Колись все одно прийде мій час.

— Вмирати зібрався чи що?

— Просто говорю, що від долі не втечеш.

— Ну-ну. А Вірі тоді хто буде допомагати?

Згадування про мою сестру, одразу струснуло мене. Я враз протверезів, хоча досі відчував пульсівний біль у скронях. Вже минув тиждень як Кароліна пішла. Я наче впав у депресію, мені нічого не хочеться робити. Я досі не віддав гроші її батька за цей час, але зібравшись думками, вирішив відвезти їх завтра. За одне навідаю Віру. Впевнений, що вона скучила за мною. Мене не було десь два тижні, боюсь чи не образилась вона, що я не приходжу?