Розділ 17. Повернення без душі

Кароліна

У грудях страшенно пече, дихання повністю збилося, я чимдуж біжу до батька. Помічаю, як дивно дивляться на мене люди, але мені начхати. Нарешті бачу його — свого тата. Я вперше за довгий час надто рада його бачити. Він розкриває свої обійми і я залюбки занурюсь в них.

— Доню, ти нарешті тут, — видихнув батько, погладивши мене по волоссю.

— Тут, тату, — я поклала голову йому на плече.

Я знову відчуваю себе маленькою татовою дівчинкою.

— Ти в порядку? Він нічого тобі не заподіяв?

Ох, тату. Знав би ти, яку глибоку рану він мені наніс…

— Зі мною все добре, — я усміхнулась.

— Ти впевнена? Можливо слід оглянути тебе в лікарні?

— Ні-ні. Я чудово себе почуваю.

— Твоє бліде личко та мішки під очима говорять про інше.

— Я просто втомлена. Відвези мене додому.

— Пішли, тебе чекає Алекс у машині, — батько взяв мою руку та повів на вихід.

У мене ледь очі не вилізли на лоба, я була занадто здивована.

— Що тут робить Алекс? — тихо спитала я, приховуючи подив.

— Він переживав за тебе.

— Дійсно?

— Кароліно, він твій наречений. Надіюсь це ти не забула?

— Як таке можна забути, — тихо промовила.

Ми вже підходимо до великого чорного джипа, як його двері відкриваються та виходить Алекс. Він вдягнений в ідеальний костюм темно-синього кольору, який дуже йому личить.

— Кароліно, як ти? — він легенько обійняв мене за плечі. — Я місця собі не знаходив, поки тебе не було.

— Я вже говорила татові, зі мною все чудово.

— Радий це чути. Хочеш щось поїсти?

— Я хочу додому у свою кімнату і спати.

— Добре, як скажеш. Тобі допомогти сісти?

Він простягнув свою руку. Батько ззаду штовхнув мене у спину, щоб я підійшла ближче до хлопця і я була змушена прийняти його жест доброчинності.

— Так, дякую, — я натягнула звичну усмішку.

В ту саму секунду, я повернулась назад на землю. Усвідомила, що все стало як раніше. Але мені це зовсім не подобалось. Нащо батько припхав з собою Алекса? Хоча навіщо я задаю собі це питання, якщо і так знаю відповідь. Тато боїться, що я після всього цього, відмовлюся виходити заміж. Тому він одразу кидає мене у руки Алекса, щоб той не дав мені оговтатись та закутав у свою турботу.

Я хотіла їхати у повній тиші, але рот хлопця просто не закривався. Він питав про все, що можливо. В якийсь момент він навіть почав мене дратувати.

— Він хоча б годував тебе?

— Так.

— А не бив тебе? Він тримав тебе десь у підвалі?

— Ні, не бив. Він закрив мене у кімнаті.

— Розпитував про твоє життя? Про сім’ю, про батька?

— Не розпитував, нащо йому це.

— Як він так просто викрав тебе?

— А я що, знаю? — злість потихеньку підіймалася вгору.

— Я не розумію до кінця. Ти сіла у весільний лімузин і зникла.

— Він був водієм цього лімузину і повіз мене невідомо куди.

— Тепер все зрозуміло, — хлопець повернув голову до мого батька. — Це ж ви мали контролювати всіх водіїв.

— Я не знав, що це підставний чоловік.

— Але ви все одно не перевірили його.

— Він був надісланий охоронною компанією. Вони там усіх перевіряють.

— Ви повинні були перевірити особисто, — тихо говорить Алекс, свердлячи батька поглядом.

— Так, я винний. Недогледів.

— Головне, що я жива, і зі мною все в порядку, — озвалася я, зупиняючи їхні нарікання одне на одного.

Алекса наче змінили. Чому він враз почав хвилюватися за мене? У нього ж є дівчина, і він сам говорив, що ми живемо окремі життя. Це ще слід дізнатися, але не зараз. Єдине, що я хочу це закритись у кімнаті й влягтись у ліжко, про це я мріяла ще з першого дня викрадення.

Машина зупинилась перед будинком. Здається, наче я цілу вічність не була вдома. Навіть не попрощавшись з Алексом, я швидким рухом відкрила двері автомобіля та пішла до вхідних дверей. Одразу вибігла мама, розкинувши руки.

— Кароліна, моя маленька! — зі сльозами на очах вона обійняла мене та провела всередину. — Як ти, моє дитя? З тобою все добре?

Я видихнула з полегшенням, коли побачила маму. Вона мій лік від всіх проблем. Щоб там не було, я завжди повертаюсь до своєї найріднішої.

— Все гаразд. Я в нормі.

— Що тобі потрібно зараз? Може поговоримо? — обережно запитує.

— Пізніше, добре? Я занадто виснажена.

— Я все розумію. Хочеш їсти?

— Дякую, але я не хочу.