Розділ 16. Розплата за серце

Тимур

Вона потрощила мій кабінет, розізлила мене просто нереально як, перед тим ще й добряче зарядила рукою. Я в глибині душі розумію її почуття, вона ображена і розчарована. Почуває себе обманутою, наче я лише використав її. Мені хочеться сказати їй, що це не так, все пояснити, але я не можу. Так буде краще для неї, вона забуде про все, що сталося тут і буде жити чудове життя без мене. У неї є наречений, вона ж мала виходити за нього заміж. То що, навіть трішки його не кохала? Він чекає її та навіть розшукував, якщо я правильно зрозумів розмову Ліни та когось на іншому кінці телефону. Мені здається, що я чиню правильно і не пожалкую про свій вибір. Вона повернеться, а я сконцентруюсь на Вірі, та й так ми забудемо про одне одного.

Дістаю телефон та набираю знайомий номер, гудки…

— Алло, — відповідає грубий чоловічий голос.

— Твій час вийшов, Сергію. — Я невдоволено цокнув.

— У мене є гроші, поверни доньку.

— Невже? Ти тепер одумався, після того, як не зумів забрати її?

— Ні, я просто хочу свою доньку назад.

— Не бреши! — крикнув я. — Я знаю, що це ти відіслав своїх хлопців, щоб вони вбили мене і забрали твою дорогоцінну доньку.

— Я хотів лише врятувати Кароліну.

— Добре. Попереджаю, якщо ти щось зробиш не так — твоя донька постраждає.

— Я зрозумів, — промовив чоловік.

— Завтра о десятій ранку ти, у місцевому парку, сядеш на першу зелену лавку, що біля фонтану. Там біля смітника залишиш гроші.

— Добре. Я все зроблю.

— Якщо я побачу, що все йде добре, то Кароліна прийде до воріт, що ведуть на вихід з парку.

— Передай їй, що я буду її там чекати.

— І ще раз повторюю, без дурості.

— Я все зрозумів.

— Я радий, що ми дійшли згоди.

Кинувши слухавку, я пригубив коричневу рідину, яка приємно обпікала горло. Завтра її вже не буде, це останній вечір, що ми проводимо в одному домі. Я згадував як лише починався тиждень, коли я привіз її сюди. Вона була доволі зухвала, не показувала свій страх. Я ціную таке в людях. Потім ці мудаки, що прокрались в будинок. У мене тоді одразу виникло почуття, що я повинен захистити її за будь-яку ціну. Саме тоді, коли вона була під загрозою, я зрозумів свої емоції. Такого я не відчував ні з ким. У мене було багато дівчат, але я просто з ними проводив ніч і все.

***

— Відпусти мене.

Верещала Ліна, поки я пробував надягнути на неї наручники. Вже о пів на десяту ранку, їхати до парку хвилин п’ятнадцять.

— Якщо ти не перестанеш вередувати, ми не прибудемо вчасно, — гаркнув я, досі возячись з її рукою.

— Не чіпай мене. Що тут не зрозуміло?

Вона висмикнула руку, але я знову схопив її та притиснув тілом до стіни у прихожій.

— Я сказав, перестань вередувати.

Поки вона приголомшливо дивилась на мене, я нарешті клацнув наручниками.

— Придурок, ти навмисно відволік мене.

Тепер вона була в прямому сенсі прикована до мене. Так надійніше, тримати її біля себе. Якщо ж я б просто скріпив їй дві руки, вона б точно зробила щось ногами або зламала ті наручники об щось. А так без мене вже нікуди не втече.

— Пішли, — я смикнув її на себе, відкриваючи вхідні двері.

— Куди ми їдемо? — спитала вона.

І тут я зрозумів, що я дурень. Як ми тепер заліземо у машину? Я ж не буду знову розстібати наручники. Варіант лише один, пересісти з її сторони.

— Кудись та й їдемо.

Я відкрив передні пасажирські двері та заліз всередину, тягнучи її за собою.

— Ти нічого не переплутав? — вона здивовано розширила очі.

— Мовчи краще.

— Бовдур, — прошепотіла вона.

— Ти мені ще зараз тут поговори.

Одним вмілим рухом я опинився за рулем, а Ліна збоку. Вона зачинила двері, я одразу натиснув кнопку блокування машини й ми поїхали.

Дорогою дівчина не ставила багато питань, і я був цьому радий. Включив радіо, щоб трохи притупити постійний потік думок. Ліна відкинулася на сидіння та постійно дивилась у вікно. Коли ми вже заїхали в місто, то попали у невеличкий затор. Ось за це я не люблю великі міста, постійно якісь затори, аварії й ще щось. Я глянув на годинник, у нас в запасі ще 10 хвилин.

Ми нарешті прибули до стоянки, яка знаходилась всього 50 метрів від парку. Я повернувся до Ліни та сказав:

— Ми приїхали до твого батька. Він в парку залишить гроші, і потім ти підеш до нього. Він чекатиме тебе біля виходу з іншої сторони парку.

— Добре, — лише одне слово байдуже промовила дівчина.

Я був вражений її холодністю.

— Вилазь, — я махнув перед нею наручниками та нагнувся у її сторону.

Поставив машину на сигналку і ми пошкандибали на місце зустрічі. Поки ми йшли, я все роз’яснював Ліні.