Розділ 12. До останнього подиху

Тимур

Я хотів лише розрядити атмосферу, щоб вона трохи розслабилась та поплавала. Нехай навіть і в одязі, байдуже. Вода дійсно чудова. Та що там вода, я не буду приховувати, що хотів знову відчути її дотики на собі, пригорнути до себе. Вона мій лік від всіх нав’язливих думок.

Відколи це ти став таким сентиментальним, Тимуре?

Я відплив, очікуючи поки вона вирине з води. Проте, коли вона почала незрозуміло хлюпати водою та не випливати з глибини, я зрозумів, що тут щось не так.

Підпливши до неї, я схопив її за талію та швидко потягнув наверх. Вона сильно закашляла та намертво схопилась за мою шию. Це звісно приємно, але не в такій ситуації.

— Викашляй воду! — я схопив Ліну за потилицю, легенько нахиливши вниз.

Вона не могла прийти в себе, і мене самого трясло як ненормального. Кароліна нічого не чула та просто захлиналася.

— Ліно, кашляй! — я струснув її за плечі, та вона нарешті видала характерний звук.

— Ккх, — крихкотіла, вчепившись в мене як мавпеня.

Я поклав свою руку їй на спину, масажуючи. Це я винний — тягну її в неприємності. Що не одне, то друге.

— Дихай. Ліно, просто дихай, — шепотів їй на вухо, не зупиняючи рухи на спині.

— Боже, — видихнула вона, переводячи дух.

— Як ти? — я зазирнув в її обличчя.

— Ледве не померла, — віддихується вона.

— Якого милого ти не сказала, що не вмієш плавати? Я б не кидав тебе у воду.

Моє співчуття почало змінюватися на злість. Як там в інтернеті було: рахувати до п’яти. Я рахував, поки чекав її відповідь. Зараз я просто хочу все звалити на неї, хоча це я скотина. Я просто знову вирішив все по-своєму. Знову не контролюю свої емоції.

— Це ти винен, — вона стукнула мене кулаком по спині.

— Вибач, — прошепотів я та зарився в її мокре волосся.

— Яке це вибачення по номеру? — гаркнула вона та спробувала віддалитись від мене.

— Дійсно, я не правий. Я, блять, приношу тобі лише проблеми. У мене мозок затьмарюється з тобою, — чесно відповів я, зазираючи в голубі очі.

— Мені здається, що ти мене вбити хочеш.

— Довго думала, перш ніж таке сказати?

— Я хочу вийти з води, — вона почала сильніше брикатись, але той момент, що ми у воді, не дає їй багато можливостей для втечі.

— Ми поговоримо тут і зараз, — я притиснув її до себе ближче, та вона була змушена обвити мене ногами, щоб втриматись.

— Тимуре, я тільки що ледь не захлинулась водою. Думаєш, я хочу з тобою говорити?

— Ліно, пробач мені. Я більше не дам тобі приводу для сумніву в мені.

— Не перший раз таке чую, — фиркнула вона та відвернулась.

— Я обіцяю, зміючко. Відтепер все за згодою, добре? — я схопив її за підборіддя та направив на себе. — Ти мене до смерті налякала.

— Ти не розумієш слова “Ні”. Яка була моя відповідь, коли ти питав мене про плавання? — вона струснула головою, та вирвала щелепу з моїх пальців.

Я промовчав та продовжив вдивлятись в неї.

— Ну скажи мені. Чорт забирай, кажи! — вона почала кричати на мене та товкти руками по моїх грудях.

— Стій, зупинись! — я спробував зупинити її, але даремно.

— Кажи.

— Блять... Ти сказала ні, — вилаявся я. — Ти сказала ні.

Повторив голосніше, стиснувши Кароліну у своїх руках. Я розумію її, я чудовисько. Артем мав рацію, я звик, що все приносять мені до ніг, і кланяються мені. Тут, я кланяюсь перед нею, це точно.

— Ти негідник, — крикнула вона, опустившись на моє плече.

— Я знаю, але я спробую щось з цим вдіяти.

— Постарайся, інакше гаплик тобі.

— Добре, злюко, але ти мене так більше не лякай.

— Я сама налякалась, якщо ти не забув, — вона провела рукою по моїй шевелюрі, з якої капає вода.

— Ходи в дім, тобі потрібно передягнутися.

Я потягнув її з собою та посадив на бортик басейну. Вийшовши з води, я підняв її під ноги та поніс всередину. На диво, дівчина не брикалась, а навпаки вчепилась в мою шию.

— У мене немає іншого одягу, — нарешті Ліна зрозуміла всю критичність ситуації. Ну це лише для неї так.

— Можу знову дати тобі щось зі свого гардероба, — підморгнув я, садячи її на крісло на кухні.

— Наприклад?

— Сорочку або футболку.

— А штани?

— Зміючко, вони тобі не потрібні, — я лише тихо засміявся, і перш ніж вона встигає зреагувати, я кажу: — Ти ж нічого не їла, — спохватився та дістав з шухляди пачку вафель. — Надіюсь, ти таке їси?

— Так, але зранку бажано не їсти таке.

— Вважай, що це вже майже дванадцята, — хоча на годиннику показувало лише одинадцяту.