Розділ 11. Непокірна

Кароліна

Я закрилася у ванній кімнаті. В душі ще палахкотів вогонь — суміш гніву, образи й болю. Слід від його руки досі обпікав мою ніжну шкіру. Я не здивуюсь, якщо на моїй дупі вже формується великий темно-фіолетовий синяк, який нагадуватиме мені про цей момент ще кілька днів, а може й тижнів.

Я не знала, що відчуваю після всього, що відбулося. Здавалося, що я — не я. Щойно наважилася кинути йому виклик, ледь помітно пофліртувала, а він одразу відповів жорстко. Його груба реакція змусила мене засумніватися: може, йому від мене потрібно лише одне — фізичне задоволення? Як від тієї ляльки, яку береш, коли хочеш, а потім кидаєш, коли набридла?

Його фраза: “Я люблю покірливих” — вибила землю з-під ніг. Наче удар в саме серце. Я ж ніколи не була такою! Я не тиха, не слухняна, не піддатлива. І точно не його ідеал. Він ніби хотів принизити мене тими словами. Показати, що мені відведена роль — мовчати, бути зручною, сидіти поряд як вірна собачка й не перечити. Йому, мабуть, не подобається, коли я показую свою вдачу, свої емоції, гнів, спротив. Але я не дозволю йому загасити той вогонь, що палає в мені.

Мені шкода. Але якщо він і далі буде поводитися подібним чином — я просто викреслю його зі свого життя. Без жалю. Без болю. А якщо з болем — то з тим, який зникне швидше, ніж біль від зради себе.

Я не знала, що мені чекати далі. Мій батько обіцяв дати йому гроші. Лишалося лише кілька днів до завершення їхньої дивної, брудної угоди. І що далі? Я повернуся додому? Вийду заміж за Алекса? І все? На цьому все життя й закінчиться? Я більше не буду мати змоги відчувати свободу, обирати, кохати по-справжньому?

Поплескала себе холодною водою по щоках, намагаючись заспокоїтись, зупинити сльози, які ось-ось прорвуться. Поглянувши у дзеркало, побачила виснажену, змучену версію себе. Синці під очима, тьмяна, знебарвлена шкіра. Волосся скуйовджене. Мій супердорогий догляд, мої сироватки, маски й креми — десь далеко, у моїй кімнаті вдома. І, здається, більше не мають ніякого значення.

— Ліно, ти в порядку? — голос Артема змусив мене повернутись на землю.

— Все в нормі, — відповіла я, хоча це було неправдою. Сльози вже збирались у куточках очей, важкі, солоні, зрадницькі.

— Він бовдур, я знаю. Дай йому час, — наступила секундна тиша. — Він звик, що дівчата липнуть до нього, як мухи на мед.

— Нащо ти мені це кажеш? — мій голос от-от зламається.

— Ти знаєш для чого. Він не такий, як показує себе, дай йому трохи більше часу.

Перше сльоза покотилась по моїй лівій щоці, я різко змахнула її, стараючись заспокоїтись. Нічого такого ж не сталося, але це все якимось чином давить на мене, і я здаю свої позиції.

— Я буду приїжджати ще, але зараз мені потрібно їхати, — знову обізвався він.

— До зустрічі! — крикнула.

— Бувай! — відповів він, та я почула як кроки віддаляються від дверей.

Я залишилася в ванній ще довго. Скільки саме — не знаю. Може, двадцять хвилин, а може, й пів години. Просто не хотіла зараз бачити Тимура. Ні, не зараз. Нехай охолоне. І я охолону. Бо на тверезу голову думати легше

Вдихнувши глибоко повітря кілька раз, я ще раз помила лице та, зібравши всі емоції разом, все-таки вийшла з кімнати. У будинку стало надто тихо. Я не знала, куди можу піти. Він же наче мене вже не зачиняє? Я можу вільно пересуватися, але й втікати вже ентузіазму немає. Знову повертатися до свого шаленого ритму життя дуже не хочеться.

Зайшла у вітальню та побачила на столику телефон і записку.

" Можеш подзвонити один раз, використай з розумом "

Було написано гарним та витонченим почерком, навіть не скажеш, що писав хлопець.

Схопивши телефон обома руками, я перше ж набрала до Злати. Я уявити собі не можу, що вона переживає зараз. Вона так мріяла бути дружкою на моєму весіллі, а я просто зникла. Їхала на машині та зникла безвісти. Вона в курсі, лише якщо батько сказав їй про викрадення. Проте, я дуже сумніваюся, що про це знає ще хтось окрім мами, тата та його охорони.

— Слухаю, — голос Злати долинув з того боку.

— Злато.

От лайно, я знову плачу.

— Боже, Ліно. Ти де зникла? З тобою все добре? Ти поранена? — протараторила подруга.

— Злато, чекай. Спокійно! — я спробувала зупинити її, але марно.

— Я місця собі не знаходжу, у мене вже купа сивого волосся через тебе. Як ти могла кинути мене саму?

— Послухай, Злато. У мене немає багато часу, щоб говорити.

— Ти де взагалі? — схвильована спитала вона. — Ти сіла в ту прокляту машину і зникла.

— Мене викрали.

— Мати рідна! — охнула Злата. — Тебе там б’ють, знущаються з тебе?

— Ні, ні. Все нормально.

Я підняла очі та побачила Тимура, який спускався з другого поверху та пильно стежив за мною, доки йшов на кухню.

— Точно? — перепитала вона. — Скажи щось зі словом риба, якщо біля тебе хтось є.

— Ти де такого навчилась? — засміялась я.