Розділ 10. Лінія розриву

Тимур

Моє серце ще ніколи так не підстрибувало від присутності жінки. Вона щось активно щебече, а я лише дивлюсь в її очі та інколи споглядаю на соковиті губи. Ці відчуття гріють мені душу, хоча я зовсім не знаю, що робити далі. Я на роздоріжжі. Кароліна точно залишить свій слід у моєму серці. Щоб там не сталося, я не забуду її. Мені так спокійно поруч з нею, наче я знаю її все своє життя.

— Ти мене взагалі чуєш? — насупилась вона й легко вдарила мене кулачком у плече.

— Ей, не добивай мене. У мене рана! — я театрально скрутився, прикриваючи перев’язану руку.

— Коли я те саме казала, комусь було байдуже, — буркнула вона й засміялась.

Її сміх — як тепла ковдра.

— То що ти питала?

— Хто така Віра? — її голос враз став крижаним.

Я на секунду завмер та затамував подих.

— Ти що, ревнуєш? — натягнув свою звичну усмішку.

Заправив пасмо їй за вухо та потягнув на себе, щоб поцілувати, стараючись таким методом втекти від відповіді.

— Тимуре, кажи, — вона зупинила мене одним рухом.

— Мм… — я тихо протягнув. — Це моя сестра.

І саме в цей момент, у мене не було якогось страху, не було переживань, що я ділюся занадто інтимною інформацією. Я ще ніколи не розповідав дівчині про Віру. Завжди старався обійти цей кусочок біографії. Не видавати родинні подробиці. Сестра — моє уразливе місце, яке я завжди ховав від чужих.

— Сестра? — перепитала Кароліна, розширивши очі.

— А ти що думала?

— Нічого не думала.

— Так я тобі й повірив, — провів рукою по її нозі. — А ти звідки про неї дізналась? Невже Артем розповів?

— Томас — це і є Артем, так?

От чорт. Я проговорився. Ну вже що зробиш…

— Так. Це він.

Вона усміхнулась.

— Ні, не Артем. Я ненароком підслухала твою розмову, — дівчина провела рукою по моєму животі.

Боже. Опустила б вона свою чарівну ручку трохи нижче. А то я зараз не витримаю і дійсно перекину її через стільницю і буду трахати так, що вона ходити не зможе ще довго.

— А ти можеш не так інтенсивно рухатись на мені? — прошипів я та вчепився їй у талію, зупиняючи.

— Щось не так? — її голос надламався та вона спробувала встати.

— Блять. Просто замри.

Кароліна зупинилась, дивлячись мені у вічі.

— У мене зараз штани репнуть від такої напруги, — я поглядом показав на свій пах.

— Чорт, я не хотіла.

— Знаю, що не хотіла, — засміявся.

Ми лежали в повній тиші. Я перебирав її волосся, а вона водила пальцем по моїх татуюваннях.

— А сестра твоя хворіє, так? — неочікувано спитала Ліна.

— Так, у неї проблеми з нирками, — я потер скроню. — Потрібна операція.

— Тому тобі потрібні гроші, — констатувала факт дівчина.

— А таку велику суму нереально отримати, працюючи на звичайній роботі.

— Тут ти правий. А скільки їй років?

— Десять.

— Тимуре… — вона прошепотіла мені у шию.

Згодом я почув тихий схлип на плечі. Я різко відкрив очі, схопивши її за підборіддя.

— Кароліно, ти чого?

Її лице було гаряче від сліз. Моє серце болюче кольнуло.

— М-мені так шкода,— заїкалась дівчина. — В-вона ж ще маленька.

— Ліно, перестань, — я легенько провів рукою по її хребті.

Стиснув в обійми та зарився лицем у світлі пасма.

Раптом вхідні двері гучно скрипнули, Ліна здригнулась та схопилась за мене.

— Злазь, — швидко шепнув їй та схопив пістолет з журнального столика.

— За мною, — я завів її собі за спину, заступаючи.

В разі чого, постраждаю я, а не вона.

— Тимуре, ти де? — почувся грубий голос.

— Хай тобі грець, Артеме, — я нарешті видихнув з полегшенням.

— Що я знову зробив не так? — він зайшов у вітальну, побачивши нас з Ліною.

Вона, наче ошпарена, відсахнулась від мене. Я не зрозумів цього руху.

— А ви тут двоє що робите? — знову спитав Артем, підозріло піднявши брову.

— Краще мовчи, — гаркнув. — Ти все виконав, що я просив?

— А що ти просив? — нарешті обізвалась Ліна.

— Не бери в голову.

— Так, я все зробив, — погодився Артем. — А ти, бачу, підстрелений олень?

— Я б сказала, ранений ведмідь, — засміялась дівчина за моєю спиною.

— Ти чого це ховаєшся там ззаду? — друг звернувся до Ліни.