Розділ 9. По той бік болю

Кароліна

Коли я почула постріли, мене охопив справжній жах. Серце стиснулось від страху, я завмерла на місці. Інстинктивно кинулась до вікна — нічого. Вид виходив просто на високий паркан, за яким не було видно жодного руху. Але постріли не вщухали — навпаки, ставали дедалі гучнішими. Я металася по кімнаті в пошуках хоч якогось предмета самозахисту. Нічого. Абсолютно нічого. Порожнеча. Смикнула дверцята шафи — та ж історія. Паніка охопила тіло, а єдине рішення, що здавалося логічним — сховатися. Я притислась до стіни й сповзла в куток за шафою, затамувавши подих. Десь за стіною лунали крики, гуркіт, голоси, хаос…

Тимур зачинив мене в кімнаті. Я беззахисна. Без зброї. Без виходу. Лише страх. Хвилини тягнулися як вічність. Усе стихло. Постріли припинились. Гробова тиша впала на будинок. Я прислухалась. Нічого. Ані кроків, ані голосів. Повна тиша. І тоді я вирішила ризикнути.

— Мене хтось чує? — заволала я на весь голос. — Я тут! У будинку! Допоможіть!

Луна моїх слів розбилась об стіни. І саме тоді я почула кроки. Повільні, важкі, глухі удари по гравію подвір’я. Моє серце вистрибувало з грудей, руки задрижали. Я чула, як хтось вривається в дім. Вхідні двері заскрипіли. Хтось ходив швидко, важко, рішуче. Підлога рипіла під його вагою. Я затамувала подих, серце билося десь у горлі. Двері кімнати з гуркотом розчахнулись.

— Ліно!

Я впізнала цей голос миттєво. Жодна людина в цьому світі не називає мене так. Це був він. Тимур. Мене наче струмом прошило. Я підскочила з місця й кинулася до нього. Мені було байдуже, як виглядаю, байдуже на все — лише б він був поруч. Лише б живий.

Хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Лише рване дихання й судомне хапання повітря. Мене накрило панікою. Руки не слухались, ноги ватяні, все навколо — туман. Тимур схопив мене за плечі, струснув, повів на кухню. Я всілася на стілець, намагаючись хоч трохи прийти до тями.

Нарешті зважилась подивитися на нього. Його очі — похмурі, глибокі. Горіли тривогою. Я повела поглядом нижче і…

— У тебе кров! — зойкнула я.

Його кофта — червона. Вся. У тіні це не було помітно, але зараз — наче хтось облив його фарбою. У ту ж мить мій страх змінився на абсолютну зосередженість. Я знала, що робити. Інстинкт хірурга, якого роками тренували.

Я — лікар. Це не просто моя професія — це моє покликання, моя суть, мій шлях. Я провела в медичному університеті вісім років. Ночі без сну, гори підручників, години в операційних, запах антисептика, перший шов, перша врятована дитина, перший біль від втрати пацієнта. Я пройшла все, і не зламалась. Бо я це люблю та не уявляю життя без цього. Без боротьби за кожне серце, за кожний подих. Я — лікар, якою залишаюсь і зараз. Батько тягнув у сімейний бізнес, але я навідріз відмовилася. Я досі рятую життя. Роблю це, бо інакше не можу. Це в мені. У моїй крові. У моїй душі.

І зараз переді мною був пацієнт. Мій пацієнт. І не важливо, хто він і ким був для мене до того.

— Тимуре, треба зупинити кров, — сказала твердо.

Він страшенно впертий козел. Я говорю йому: треба щось робити. Не може ж він просто стікати кров’ю? Він так думає, наче те, що він змінить одяг зупинить кровотечу.

Я лише хотіла його зупинити коли він встав, але він тут же повалився з ніг. Це означало одне — кровотеча сильна, занадто сильна, що аж організм його відключає. Я бачила таке не вперше. Він ставить під загрозу своє життя. Я посадила його на стілець, а сама пішла нишпорити по кухні. Він же не хоче мені допомогти, і по скоріше знайти аптечку, а просто каже: "не треба".

— Знайшла, — ставлячи аптечку перед ним, говорю я.

Обходжу острівець та підходжу до нього ближче, дивлячись в очі.

— Роздягайся, — жорстким тоном промовила я.

У нього ледь очі на лоба не вилізли.

— Я звісно розумію, що ти хочеш мене помацати, але щоб так відкрито, — усміхнувся він та провів рукою по волоссю.

— Козел, — прошепотіла, та сама смикнула за край його кофти, задираючи її вверх.

— Воу, по легше, — крикнув він та вчепився в мою руку.

Тимур тримав мене за руку, доки я дивилась на його біцепс. Що ти робиш, Кароліно? Щоки помітно залились рум’янцем.

— Очі на верх, зміючко, — прошепотів негідник.

— Боже. Що я там не бачила, — відмахнулась, а він ще більше стиснув мою руку. Розлютився?

— Слідкуй за язиком.

— Я нічого такого не сказала, — висмикнула свою руку з ведмежої лапи. — А тепер, прошу стягнути з себе одяг, щоб я могла глянути на рану.

Нарешті, він мовчки зняв кофту через верх, кинувши її на підлогу. Одразу видно, що день і ніч пропадає в залі. Безумовно, шикарні кубики впадають в око першими, накачані руки та плечі. Мрія кожної жінки. Так, Кароліна, зачини своїх демонів у найпотаємнішій кімнаті. Зараз зовсім не час.

— Ем… — ніяково протягнула я. — Не міг би ти розсунути свої ноги, щоб я мала кращий доступ?

— Доступ до чого? — усміхнувся він, піднявши одну брову вверх.

Ох, цей демон зведе мене з розуму, якщо ще не звів.