Розділ 8. Кров і вогонь

Тимур

Від самого ранку й до пізньої ночі я проводив час у лікарні, біля ліжка Віри. Медичний персонал, уже звиклий до моєї постійної присутності, дозволив мені залишатися навіть на ніч. У куті палати стояло м’яке крісло — не найзручніше, та краще, ніж нічого. Але навіть воно не рятувало. Сон був примарним: кожен рух, кожне пискання моніторів, кожен вдих Віри здавалися мені громом. Я був на межі виснаження, але не міг дозволити собі слабкість. Не зараз. Не тоді, коли вона бореться за життя.

Я сидів, дивився на її обличчя, бліде й майже прозоре, з колами під очима. Її рука лежала поверх ковдри, і я тримав її у своїй. Холодна, мов порцелянова, крихка, мов перший лід. Я ненавидів цю безпорадність. Ненавидів власну слабкість. Вже три роки моє життя крутиться навколо її хвороби. Три роки, як я переступив межу дозволеного, поринув у світ, з якого не всі повертаються. Три роки — між кров’ю, страхом і надією. Вона — мій єдиний сенс. Я зробив усе заради неї. І зробив би ще більше.

Ці стіни, ці апарати, ця постійна боротьба — усе це стало моїм життям. Я вже не розрізняв дні та ночі. Час розчинився в нескінченних годинах очікування, сподівань, болю. Пам’ятаю кожен її приступ, кожну крапельницю, кожне полегшене зітхання, коли ліки хоч трохи діяли. Я став лікарем без диплома, психологом без досвіду, охоронцем без сну. Віра — моя відповідальність і мій порятунок.

— Пане Тимуре, — входить головний лікар і я жестом зупиняю його розмову.

— Віра спить,— пошепки пояснив. — Вийдемо краще в коридор.

Ми вийшли. Лікар витяг із кишені блокнот і швидко глянув на мене.

— Її стан стабільний. Але ви ж розумієте, це не надовго. Організм тримається на медикаментах. Без підтримки він не витримає.

— Що потрібно? — спитав я, голос мій був глухий.

— Курси вітамінів, деякі ін’єкції. І найголовніше — операція. Якнайшвидше. Але зараз вона надто слабка. Ми готуємо її до неї, але часу обмаль.

Він написав щось на аркуші й передав мені.

— Ось, це вам. Купите в аптеці біля входу. Потім віддасте черговій медсестрі, вона все знає.

— Звісно, я все куплю. Дякую вам.

— Ви що, це моя робота, — відмахнувся чоловік та попрямував далі по коридору.

Прокрутивши всі нав’язливі думки, я рушив назад у палату та зіткнувся з поглядом Віри.

— Прокинулась, маленька? — я підійшов ближче та сів на край лікарняного ліжка, взявши її за руку.

— Я ж казала тобі. Я не маленька! — надулась вона.

— Ну ти чого? Об’їлась карамельних цукерок, моє маленьке мишеня? — спробував її розвеселити.

— Не сміши мене, — усміхнулась вона, і її очі помітно заграли фарбами. Її усмішка гріла мені душу. Коли вона щаслива, щасливий і я. Я повністю залежу від неї, і лише від неї.

— Довго я спала?

— Та ні, лише кілька годин. Тобі потрібно більше висипатися.

— Ці всі трубки, не дають розслабитись.

— А ти все-таки спробуй, — наполіг я.

— Тобі легко говорити, — фиркнула вона, підсуваючи руку ближче до крапельниці.

Несподівано кімнату заполонила мелодія мого рингтону. Я підскочив з ліжка та направився на вихід.

— Мишеня, я зараз повернусь.

Діставши телефон, я інстинктивно підняв слухавку. При чому, навіть не глянувши на екран.

— Слухаю.

— Тимуре, негайно їдь у сховок, — на другому кінці почувся схвильований голос Артема.

— Що таке? Ти де взагалі?

— Ти якого чорта не дивишся камери? — закричав той, як навіжений.

— Блять, Артеме, та що відбувається? — я прокричав у відповідь, дійсно не знаючи про що він.

— Невідомі люди вештаються біля котеджу, а ти навіть не підозрюєш.

— Які люди?

— А про що тобі говорять люди у чорних балаклавах, які ходять біля огорожі туди сюди?

— Там же Ліна! — усвідомлення страшного сягнуло до мого мозку.

У пам’яті відразу появились фрагменти, коли я останній раз її бачив. Тоді я конкретно наламав дров. Я настільки був злий від цих проблем з Вірою, та ще й коли застав Кароліну на спробі втечі. У мене затьмарився мозок, я захотів настільки її настрашити, щоб вона ані на секунду не насмілилась втекти або сказати мені щось не тим тоном. На мою думку, найкращим варіантом показати свою владу було поприставати до неї, показати на що я здатен, якщо вона не буде слухатись. Вона відкрито допекла мене.

— Тобі буде швидше ніж мені, я на іншому кінці міста, — видав Артем, витягнувши мене зі ступору.

— Я зрозумів.

— Поспіши. Вони скоро викличуть підмогу, якщо ще не викликали.

— Скільки їх там?

— На даний час лише троє.

— Окей, я вже їду.

Я поклав слухавку. Швидко залетівши в палату, витягнув гроші на тумбу та попрощався з Вірою.