Розділ 6. Все не так, як здається

Тимур

Я не хотів першим заявляти про себе. У мене був інший план: змусити її батька занервувати, піддатися паніці й самостійно вийти на зв’язок із донькою. Та ситуація вийшла з-під контролю — пройшло понад добу, а він так і не проявив жодної активності. Ні дзвінка, ні повідомлення, нічого. Мовчання, яке починало насторожувати. Було ризиковано чекати довше. Зрештою, він міг вирахувати місце розташування пристрою, а це зіпсувало б усе. Я вирішив не ризикувати та сам нагадати про себе.

Взявши до рук дешевий телефон з одноразовою SIM-карткою, я повільно набрав номер. Серце почало бити сильніше. Кожен гудок здавався довшим за попередній, ніби час тягнувся крізь вату. Пальці стискали пластиковий корпус так, що кісточки побіліли. Нарешті в слухавці пролунав чоловічий голос:

— Слухаю.

Я вдихнув і чітко, холодно вимовив:

— Ваша донька у мене. Мені потрібно п'ятдесят тисяч доларів в обмін на її повернення в сім’ю.

Я навмисно зробив паузу. Ці кілька секунд, як перед пострілом, коли не знаєш, чи зброя вистрілить. Тиша з іншого боку здавалася нескінченною. Потім пролунав голос, наповнений не страхом, а насмішкою.

— Хлопчику, ти знущаєшся з мене? — раптом розсміявся він.

Я завмер. Що це за реакція? Я для нього клоун?

— Ви не хочете повернути свою дочку? — різко перепитав я, з ледь стримуваною злістю в голосі.

— Звідки я знайду тобі таку суму? — іронія в його голосі була очевидна. Мені здалося, що він навіть не намагався грати роль зацікавленого чи схвильованого.

— Ви маєте прибутковий бізнес, не вдавайте бідного, — сказав я, вже не стримуючись. — У вас є рівно тиждень. Якщо не встигнете — не чекайте її назад.

Я навіть не став чекати відповіді. Просто натиснув на кнопку завершення дзвінка і, не вагаючись, вийняв SIM-картку, розламав навпіл та кинув у найближчий смітник. Серце все ще билося у грудях — швидко, нестримно. Неначе я щойно переступив межу, за якою зворотного шляху вже немає.

Кароліна мала рацію. Її батькові було байдуже. Він навіть не намагався переконати мене, домовитися, дізнатися хоч щось про її стан. Абсурд. На людях він виставляє себе турботливим татком, що боготворить доньку, говорить про неї з гордістю. А насправді — повна байдужість. Мені це не вкладалося в голові.

Як батькові може бути настільки все одно? Як можна ігнорувати небезпеку, в якій знаходиться твоя дитина? Я відчував, як гнів прокидається всередині, немов старий звір, що довго дрімав. У мені кипіло обурення, хоча я намагався залишатися спокійним. Дав йому тиждень. Побачимо, що він зробить із цим часом.

Я повернувся до кімнати. Світло з невеликого віконця падало на підлогу м’якою смугою, розрізаючи простір на тіні й світло. Кароліна сиділа на підлозі, спершись спиною об батарею. Її погляд був порожнім, втомленим, ніби вона прожила не одну добу, а місяці в неволі.

— До твого відома, я дав твоєму батькові рівно тиждень на виконання мого прохання, — сказав я, зупинившись у дверях.

Вона повільно перевела погляд на мене, в її очах блиснуло щось схоже на сарказм:

— Це і так багато.

— Він прикинувся бідним. Каже, що таких грошей у нього немає.

— А я тобі що казала? — її голос був твердий, але в ньому відчувався біль. — Мій батько майстер удавати з себе когось, ким він не є.

Я обережно наблизився до неї, став навпроти.

— За тебе друзі більше переживають, ніж батьки, — кинув я тихо. — Я переглядав твій телефон.

Кароліна підняла брови.

— Вау. Ти ще не викинув його? — її голос був здивований, але не злий. — Його ж можна вичислити.

— Думаєш, я настільки дурний? — я скривив посмішку. — Я все переглянув і одразу ж позбувся його.

— Ей! Ти точно лазив по моїх чатах! — очі звузились, у голосі з’явився ледь стриманий гнів.

— Не хвилюйся. Оголених фото не було. Я розчарований, — пожартував я, але вже без усмішки.

Вона закотила очі, але я помітив, як її щоки злегка порожевіли.

— Ще чого. І скажу чесно, твоя вівсянка — це конкретне фе.

— Ти не в ресторані, змирися. Можеш подякувати, що хоч щось маєш, — відповів я спокійно.

— Дякую велике за цю… незрозумілу субстанцію, — театрально відповіла вона, і в її голосі з’явилась легка насмішка.

— Радію, що ми порозумілися, — відповів я, і вперше за цей день між нами пролетіла тиха нотка чогось людського.

Настала коротка тиша. Я вже зібрався вийти з кімнати, але вона раптом подалась трохи вперед.

— Ти до всіх, кого викрадаєш, такий добрий? — її голос прозвучав іронічно, але очі шукали справжньої відповіді.

Я завмер на мить. Її слова зачепили щось у мені.

— Тобто добрий? — перепитав я, удаючи, що не зрозумів.

— Ну… Ти не схожий на злих викрадачів. Принаймні, не поводишся так. Якщо не брати до уваги твої погрози вчора.

— Я вже казав тобі — ти забагато дивишся фільмів.