Розділ 5. Спогади в полоні

Кароліна

Цілий день без їжі позначився на моєму бідному шлунку. Зранку у мене був свій власний музичний супровід бурчання в животі. Так і з голоду вмерти можна. Цей ведмідь, видно, збирався мене не те що вбити, а просто виморити голодом. Я ж не винна, що влупила його спільника.

Я думала, що після мого героїчного подвигу їжі мені не бачити. Все-таки я помилилася, вже вкотре. Він приніс мені омлет, на диво нормальний. Я звикла, що він не вступає зі мною в конфлікт. Проте в цей момент він був на межі, щоб зірватися і накричати на мене, але натомість лише пригрозив. Його сталевий погляд та грубий голос пробивали мурашки по тілу. Тоді я дійсно заткнулася.

Чесно, я навіть не знаю, звідки у мене стільки мужності, але, звісно ж, мені до нестями страшно від невідомості. У голові постійно крутиться хмара думок: Що робити далі? Як вибратися? Як моє життя складеться далі? Я повернуся, і знову буду змушена жити за правилами батька?

Тут я хоча б у тиші й спокої. Нарешті зможу розставити все по поличках у себе в голові. Мої нав’язливі думки перервав чоловік, який з такою силою відчинив ті двері. Навіть не те щоб відчинив, він копнув їх ногою, і вони ледь не злетіли з петель. Я глянула на нього, і раптом в пам’яті спливло ім’я, яке він назвав у машині. Тимур.

— Добрий ранок, зміюко! — після того, як він заговорив, я помітила тацю у його руках.

— Що це? — різко відреагувала.

— Навіть не привітаєшся?

Я проігнорувала його.

— Ну як знаєш, — зітхнув він, поклавши переді мною тарілку з вівсянкою. — Постарайся з’їсти, а не показувати свої примхи.

— Тимуре, скажи чесно, — його обличчя помітно напружилося від згадки його імені. — Вже встиг підсипати туди снодійне? Чи, можливо, наркотики? — продовжила я.

— Дівчино, ти дійсно вважаєш, що мені є сенс тебе труїти цією гидотою? — його обличчя виражало нерозуміння.

Відколи це ми перейшли на імена?

— А я що, знаю? Тобі так буде найпростіше, — твердо відповіла я. — Накачати мене чимось, і я відрубаюся на невизначений термін, поки ти не отримаєш гроші, чи не так?

— Дійсно, хороший план, зміюко. Я візьму на замітку, — підморгнув чоловік. — Але ти не врахувала того, що я міг це зробити ще вчора.

Блін, мій план з тріском провалився. Мені геть забувся той омлет. Я вчергове виставила себе дурепою. Ну нічого, Кароліно, тобі не звикати.

— Ну вчора не зробив, а сьогодні можеш, — заперечила його слова, награно закотивши очі.

— Я дивуюся твоїм шаленим ідеям.

Я хотіла розпитати у нього ще щось, але він не захотів довгої та щирої бесіди, тому вийшов геть з кімнати, лишивши мене разом з цією нещасною вівсянкою. Спочатку я боялася її торкатися від слова взагалі. Але через деякий час я зрозуміла: їсти таки дійсно хочеться. Тому діватися нікуди, треба їсти. Якщо омлет мене не вбив, то ця рідка суміш теж не має.

Хоч якось запхавши цю вівсянку в рот і проковтнувши, я зрозуміла, що він все-таки нікудишній кухар. Навіть елементарно добре її зварити не може, це просто величезний клубок якоїсь суміші. Як у нього вийшло нормально приготувати омлет, я не знаю.

— Ну а що я хотіла? Мене ж не на курорт вивезли, а незрозуміло куди, — тихо прошепотіла.

Мені нічого більше не залишилося, як просто спертися спиною на батарею і постаратися заснути. Чесно, самій без будь-якого заняття та без телефона дуже нудно і самотньо. Від такого скованого положення у мене страшенно затекли ноги, і розім’яти їх ніде, але я стараюся триматися у формі. Як тільки буде нова можливість вибратися звідси, важливо її не проґавити.

Не знаю, скільки часу пройшло з того моменту, як мої очі тяжко заплющилися і я поринула у світ своїх мрій. Мені було так добре, мені снилося дитинство, як я разом з мамою ходила збирати польові квіти, з яких ми потім робили гарнющі букети. Як батько вчив мене кататися на велосипеді, і я вперше впала, подряпала коліно. Цей час був таким приємним. Такі моменти назавжди залишаться жити у моїй пам’яті.

15 років тому

— Мамо, подивись, яку гарну квіточку я знайшла! — зі всіх ніг біжу до мами показати небесно-синю волошку. Моя улюблена квітка.

Сонце десь високо в небі, літній теплий вітерець розвиває моє блискуче волосся, свіжий запах трави та прекрасний спів пташок неподалік.

— Молодець, моє золотце! — мама захопливо розглядає рослину, яку я міцно тримаю в руці.

— Ми вкладемо її у наш букетик?

— Звісно, вона ідеально пасуватиме. Біжи, покажи татові.

— Тату, глянь! — я простягаю йому квітку, і він бере її у свою руку.

— Дуже гарна, — усміхнувся він. — А ну.

Тато заправив моє русяве пасмо за вухо та легенько встромив у волосся волошку.

— Красуня моя, — він чмокнув мене у чоло та погладив по голові. — Ходімо, купимо тобі морозиво.

— Мамусю, пішли.

— Вже йду, мої любі, — прощебетала вона, зірвавши останню квітку до букета.

— Шоколадне чи пломбірне? — спитав батько.