Розділ 3. Пробудження в неволі

Кароліна

Останнє, що я пам’ятала, як безсило сповзала на землю десь посеред лісу, повністю знесилена. Наче уві сні, мені ввижалася бабуся. Я питала її, що мені робити далі, говорила з нею, як це робила завжди. Вона була моєю порадницею, моїм світлим промінчиком, що вказував шлях, доки її не стало. Я була розбита довгий час після її смерті, закривалася в кімнаті, відмовляючись від їжі, пиття – від усього. Згодом я потихеньку відновлювала себе, збираючи по частинах, наче розсипаний пазл, намагаючись знайти сенс у кожному новому дні. Вона була для мене великим прикладом, і я завжди прагнула бути схожою на неї – такою ж сильною, мудрою та доброю. Її незрима присутність завжди була поруч. Тому щоразу, коли я щось робила, подумки питала себе: “Бабуся б це схвалила, чи, навпаки, порадила б подумати краще?”

Нарешті, зібравши всі думки докупи, я ледь розплющила одне око, озираючись навколо. На диво, тут було щось світле. Невже я в лікарні? Але ні, це не та стерильна, випалювальна білизна, що зустрічає в палатах. Розплющила друге око. Мене зустріли затишні бежеві стіни та м’яке, але яскраве світло, що пробивалося крізь металеві ґрати на вікні. У кімнаті стояла велика шафа, ледь прочинена, а піді мною лежав м’який килим. За якусь мить я зрозуміла, що була накрита теплою ковдрою, хоча мені все одно було холодно, наче застуда пронизувала кожну клітинку.

— В мене ж мало бути весілля, — прошепотіла я, і мій голос звучав дивно слабко, майже чужим.

От чорт, пам’ять починає повертатись. Обличчя батька, Алекса, біле плаття, лімузин… Все закрутилося в голові, викликаючи різкий, імпульсний біль.

Так, треба взяти себе в руки й вибиратись звідси, тільки цікаво, яким способом? Якась внутрішня сила, що завжди допомагала мені вистояти, змушувала мене діяти. Щойно я спробувала поворухнутися, як дзвінкий металевий звук різко привернув мою увагу.

— От скотина, прикував наручниками, — сердито видихнула я, потягнувши рукою. Холодний метал боляче врізався в зап’ястя. — Ну хоч добре, що не рожевими та не пухнастими. Це вже хоч якась втіха у цьому пеклі.

Найімовірніше, цей звук металу розбудив звіра, бо двері з гуркотом відчинилися, і він увірвався до кімнати з пістолетом у руках. Я аж здригнулася, коли двері з силою вдарилися об одвірок. Я думала, що прийде хтось інший, можливо, жінка, чи просто хтось, хто пояснить, що відбувається, але ні. Це був той самий чоловік, який замкнув мене у машині та погрожував. Він стояв, високий та грізний, немов хижак, щойно помітив здобич.

— Прокинулась, спляча красуня? — химерно проричав він, його очі виблискували, наче два розжарені вуглинки.

Я відчула, як по тілу пробігає холод, але змусила себе відповісти з викликом.

— Ти хворий псих! — виплюнула я, намагаючись не видати тремтіння в голосі. — Куди ти мене привіз? Що тобі від мене потрібно?

— Хто з нас ще псих! — огризається він, і в його голосі прозвучала неприхована насмішка. Він зробив крок уперед.

— Що? — я не зрозуміла, моє серце вже билося, як пташка у клітці.

— Не я ж бурмотів незрозумілі речі посеред лісу, називаючи когось “бабусею” і скаржачись на холод. — Він зупинився, склавши руки на грудях.

— Коли це таке було? — крізь зуби цідила я, мої щоки запалали від сорому та люті. Це було так принизливо, що він бачив мене в такому стані.

— А ти не пригадуєш? — прозвучало, і в його голосі запахло їдким сарказмом. — Коли я ніс тебе десь посеред лісу, як маленьку дівчинку. Ти марила, немов у гарячці.

— Ну то не треба було нести, — фиркнула я, намагаючись приховати дедалі більший страх, що стискав груди. Мій голос трохи тремтів.

— Точно, лишити тебе там, щоб тебе з’їли вовки, — сказав він, його голос був настільки спокійним, що я мимоволі повірила. Його слова пронизали мене до глибини душі.

Брр, одразу мурашки пішли по шкірі від його слів. Мені стало моторошно уявити себе, кинуту посеред лісу, на милість диких тварин. Холод пробіг по спині, незважаючи на ковдру.

Я проігнорувала його, щоб не давати йому зайвих приводів для глузування, та почала чимдуж смикатися, стараючись вивільнити руку. Метал боляче врізався в шкіру, але, звісно ж, у мене нічого не виходило. Наручники міцно тримали, а батарея була нерухомою. Відчуття безпорадності зростало.

— Навіть не старайся, — гаркнув псих, помітивши мої спроби. — Це марно.

— Пішов ти, — відповіла я, не дивлячись на нього, стиснувши зуби, щоб не розплакатися від безсилля.

Тут я настільки безпорадна, що аж нудить від усвідомлення цього. Я відчувала себе в пастці, як птах у клітці. Чоловік хижо посміхнувся і наблизився до мене, його тінь накрила мене, змушуючи здригнутися. Присівши навпочіпки, він потягнув свою татуйовану ведмежу лапу до мого обличчя. Я одразу спробувала відмахнутися від нього, моє серце забилося шалено, але він схопив пальцями мої щоки та потягнув голову вгору. Так я мала ідеальний вид на його, як темний шоколад, очі, які здавалися бездонними, і в них я бачила лише хижий вогонь.

— А тепер, заткни свій балакучий ротик і слухай мене уважно. Второпала? — чоловік сильніше стиснув мою щелепу, і я відчула різкий біль. Змушена була кивнути в знак згоди, не в змозі вимовити ні слова, боячись, що він зробить щось гірше.

— Я буду тебе тримати доти, доки твій татусь не дасть мені п’ятдесят тисяч доларів, — сказав він, і в його голосі прозвучала неприхована жадібність, від якої мене пересмикнуло.