Розділ 2. Непередбачувані перешкоди

Тимур

Я довго і ретельно планував викрадення Кароліни Левчук. Будував свій, як мені здавалося, геніальний план, аж поки не дізнався, що вона виходить заміж за сина місцевого олігарха Алекса Мазура. Якби Кароліна була весь час сама, як це було до того, то я б з легкістю міг усе організувати.

Останній місяць забагато людей крутилося навколо неї, наче рої бджіл навколо квітки, тому я повинен був розробити інший спосіб, як її виманити до себе. І я його таки придумав. Влаштувався на роботу водієм у компанію охорони, з якою співпрацює її батько, Сергій Левчук. Звісно, мене там випробовували як слід — і фізично, і психологічно, перевіряючи кожну мою реакцію.

Сідаючи у машину, принцеса навіть не здогадувалася, що її чекатиме далі. Замість місцевого відділу РАЦС вона опинилася у пастці Тимура Змієва. Такого вона точно не очікувала. Але ця дівчина виявилася зовсім не такою наївною, як я думав. На всіх заходах та фото у пресі вона ховалася за своїм батьком, наче не хотіла виходити у світ, або ж Сергій не давав їй права голосу, тримаючи на короткому повідцю.

Вона майже була у моєму сховку, але ж додумалася дати драпака від мене. Я дійсно втрачаю свої навички, і це мене дратувало. Якесь нахабне дівчисько зуміло втекти мені з-під носа, але я все одно її знайду. Вона не може далеко сховатися. Я знаю це місце як свої п’ять пальців, знаю кожне дерево і кожну стежку, на відміну від неї. Вона елементарно загубиться у лісі та буде змушена здатися мені, молячи про помилування. Найближча траса у тій стороні, куди вона побігла, десь за десять кілометрів. Вона змучиться йти таку відстань. Мій план починав набирати обертів.

Як тільки я помітив, як вона тікає, я рвонув за нею і заодно згадав шкільні роки, коли ми з хлопцями бігали кроси на фізкультурі та потім хизувалися, хто найшвидше пробіг. Добре, що я все-таки не закинув спорт та регулярно займаюся в залі, навіть задишки від бігу немає. М’язи на ногах напружувались від кожного кроку, а серце працювало, як добре налагоджений механізм. Але і вона, напевно, теж спортивна, раз так прудко чкурнула. Це було несподівано.

— Біжи, я і так тебе дістану! — крикнув я їй у спину, набираючи швидкість, відчуваючи приплив адреналіну.

На ній сукня, яка точно не дасть їй чкурнути світ за очі.

— Пішов ти! — одразу ж почулося у відповідь, і її голос, попри біг, був на диво чітким.

— Як тільки я дожену тебе, зв’яжу мотузкою і повішу на дерево, щоб ти подумала над своєю поведінкою, — промовив я, відчуваючи, як злість починає кипіти всередині.

— Прив’яжи краще свій член! — її різкий, зухвалий голос пролунав у відповідь, змусивши мене спіткнутися.

Що вона тільки що сказала? Це було настільки несподівано і зухвало, що я на мить застиг.

— Так негарно, Ліно, — сказав я, приховуючи своє здивування. — Потім будуть наслідки за твій довгий язик. І ти їх точно не полюбиш.

— Яка я тобі Ліна, телепню? — знову пролунало у відповідь, і в її голосі бриніла злість.

— Хочеш пограти зі мною? — запитав я, і в моїй голові вже визрівали ідеї для покарання.

— Залюбки виведу тебе на емоції, — зухвало відповіла вона, і я зрозумів, що вона збирається грати.

— Ну добре. Потім сама будеш просити помилування! — сказав я, і мною заволодів азарт. Це вже не було просто викрадення, це ставала гра.

— Це ми ще побачимо, — пролунало знову, а я прискорив біг, відчуваючи прилив сил.

Її світле волосся виблискувало на сонці, що пробивалося поміж дерев, доки вона бігла. Воно було схоже на золоті нитки. Я бачив її до якогось моменту, а потім вона просто зникла, розчинилася у шелестінні дерев, немов примара. Зграї птахів дедалі гучніше привертали мою увагу своїми криками, неначе спеціально заплутували мене, збиваючи з пантелику. Я зупинився, прислухаючись.

Нарешті, діставшись до витоптаної стежки, я був впевнений, що вона десь недалеко. Трава місцями була вилягла, немов хтось щойно пройшов тут. Це означало, що тут хтось точно був. Згодом я натрапив на чіткий слід маленької ноги, який залишився у болоті. Ця місцевість була вологою, тому тут інколи траплялися ледь помітні калюжі з багном. Саме цю, втікачка і не помітила.

Я роздивлявся кожний клаптик землі, шукаючи ще якусь зачіпку, яка б показала мені, в якому напрямку йти далі. Відчував, що підходжу все ближче і ближче до своєї мети. Моє серцебиття прискорилося, відчуваючи близькість здобичі. Через деякий час бродіння по лісу, я зайшов туди, де щільно були насаджені дуби. Їм було вже десь ледь не сто років, їхні стовбури були широкими, а крони густими. Дивлячись знизу вгору, здавалося, що дерева дістають ледь не до хмар, створюючи таємничий, майже гнітючий настрій. Проходячи повз черговий дуб з широким стовбуром, мій погляд раптом притягнула біла тканина, що виднілася з-за нього. Я завмер.

— Я знайшов тебе, дика пташко, — зі злістю прогарчав я, відчуваючи, як по мені розливається почуття тріумфу. — Тобі вже нікуди тікати, і тепер я точно прив’яжу тебе або навіть зроблю щось ще гірше, щоб ти запам’ятала цей урок.

“От тут ти й попалася”, — промайнуло в моїй голові, і я посміхнувся.

Я підійшов ближче, і на моєму обличчі одразу відобразився шок, змінивши тріумф на занепокоєння. Дівчина лежала зі заплющеними очима прямо під деревом, без будь-яких ознак руху. “Блять, вона хоч дихає?” — перша думка, яка промайнула в моїй голові, викликаючи паніку. Я простягнув руку до її пульсу, молячись, щоб вона була жива. Мені не потрібен тут труп, це не було моїм планом від слова зовсім. Це б зруйнувало все, за чим я так довго працював.