У глибокому лісі

Герої рушили лісовою стежкою, обережно ступаючи по м’якій землі. Сонце пробивалося крізь крони дерев, але тіні робили ліс ще більш загадковим.

— Це місце здається зовсім безлюдним, — прошепотіла Діана, стискаючи рюкзак.

— Безлюдним? — заперечив Максим, озираючись. — Тут хтось точно може спостерігати за нами.

Вадим зупинився і показав на кілька свіжих слідів у ґрунті.

— Подивіться, — тихо сказав він. — Ці сліди ведуть паралельно з нашою стежкою. Хтось нас супроводжує.

Анна схопила Діану за руку.

— Тобі страшно? — запитала вона.

— Трохи… але я знаю, що ми разом.

Василь зупинився і уважно озирнувся.

— Добре, — промовив він. — Ми повинні бути обережні і не робити різких рухів. Якщо той, хто йде за нами, вирішить напасти… краще бути готовими.

Максим схилився над картою.

— Наступна точка вже зовсім близько. Якщо ми правильно орієнтуємося, там може бути схованка.

Вадим підняв погляд і побачив, як серед дерев промайнув слабкий силует.

— Він! — тихо прошепотів він. — Той самий незнайомець, який стежив за нами в сараї.

Діана затиснула руку Анни.

— Тобі не здається, що він нас випробовує?

Василь кивнув.

— Іноді спостерігачі перевіряють, наскільки ми спритні та уважні. Ми не повинні втратити документи.

Максим зробив крок уперед і тихо сказав:

— Добре. Йдемо повільно, але впевнено. Кожен крок має значення.

Вони рушили далі, ліс поступово ставав густішим. Кожне дерево, кожен звук нагадував: небезпека зовсім поруч, і лише згуртованість та спритність дозволять їм дістатися нової точки на карті.

                                   Сторінка-47