Головне місце

Ліс ставав тихішим.

Здавалося, навіть вітер перестав ворушити гілки. Максим ішов попереду, тримаючи карту так, ніби вона могла будь-якої миті зникнути.

— Ми майже прийшли, — тихо сказав він.

Вадим оглянувся навколо.

— Тут навіть птахів не чути.

Діана злегка притиснула руки до куртки.

— Мені це місце не подобається.

Василь уважно дивився вперед.

— Іноді найважливіші речі ховаються саме там, де люди не люблять бувати.

Максим зробив ще кілька кроків і раптом зупинився.

— Ось воно…

Перед ними відкрилася невелика галявина.

Посеред неї стояв старий дерев’яний сарай, майже повністю зарослий плющем і кущами. Його дах був частково провалений, а двері висіли на одній іржавій петлі.

Вадим тихо присвиснув.

— Це і є “головне місце”?

Максим подивився на карту.

— Усе сходиться.

Діана зробила крок ближче.

— Він виглядає дуже старим.

Василь підійшов до дверей і уважно оглянув їх.

— Можливо, тут щось зберігали.

Максим уже хотів зробити крок уперед, але раптом Василь підняв руку.

— Зачекайте.

Усі одразу зупинилися.

— Що сталося? — тихо запитав Вадим.

Василь показав на землю біля входу.

Максим придивився.

І відразу зрозумів, що насторожило наставника.

Біля дверей сараю були сліди.

Свіжі.

Хтось стояв тут зовсім недавно.

Діана тихо прошепотіла:

— Значить… він уже був тут.

Максим подивився на темний отвір дверей.

Всередині панувала повна темрява.

— Або… — тихо сказав він, — він усе ще там.

Вітер раптом тихо хитнув старі двері.

І вони повільно заскрипіли.

                                    Сторінка-36