Ввечері Максим і Діана сиділи на старій лавці біля річки, дивлячись, як сонце опускається за горизонт. Тиша лісу і дзюрчання води створювали відчуття спокою, якого вони так потребували після напруженого дня на площі.
“Максиме… іноді я боюся, – сказала Діана тихо. – Боюся, що світ змінюється швидше, ніж ми можемо підготуватися.”
Максим повернувся до неї, і його очі світилися рішучістю. “Я теж боюся, Діано. Але разом ми можемо витримати більше, ніж кожен окремо. Навіть якщо буря нас насувається, нам потрібно залишатися сильними.”
Вона взяла його руку і стиснула її. “Я завжди буду поруч. Ти це знаєш, правда?”
Він кивнув і посміхнувся: “Знаю. І це робить мене сміливішим, ніж я колись був.”
Тієї миті Максим відчув, що важливість дружби і підтримки Діани перевищує будь-які випробування, що чекають попереду. Він почав розуміти, що справжня сила не лише у фізичних здібностях, а й у здатності підтримувати інших і довіряти тим, хто поруч.
Поки сонце остаточно ховалося за лісом, Максим і Діана мовчки дивилися на воду. Вони ще не знали, що їхнє життя зміниться назавжди, але вже тоді закладалася основа того, ким вони стануть, коли світ накриє справжня буря.
Сторінка-7