Розділ 10: Місток Довіри

Аліна не спала всю ніч. Пропозиція Максима була не просто допомогою — це було підтвердженням того, що її стіна тріснула. Він знав про її найбільший біль і її найбільшу жертву. І він запропонував вихід, не вимагаючи нічого натомість.

Її гордість боролася з відчаєм. Її мати була найважливішим у світі.

Коли Максим прийшов до музею, він був стриманий. Він не тиснув, мовчки сів за свій стіл і взявся за сортування уламків. Ця мовчазна повага її добила.

— Я погоджуюся, — сказала Аліна тихо, через півгодини мовчання.

Максим відклав уламок, його погляд піднявся. У ньому не було тріумфу, лише полегшення.

— Дякую, Аліно. Ваша мати заслуговує на це.

— Це має бути анонімно. Жодного імені. Це має виглядати, як грант від фонду.

— Це саме те, що я організую, — він кивнув. — Ви не будете мені винні нічого, крім вашої повсякденної присутності тут.

— Чому ви так наполягаєте на цьому? Чому ви робите це? — вона не могла зрозуміти.

— Я вам уже казав, — він подивився на вазу, а потім на неї. — Я руйнівник. Іноді мені потрібно будувати. І мені потрібен чистий аркуш. Я хочу, щоб ви бачили в мені не тільки того, хто розбив вазу.

Аліна сіла навпроти нього. Секрет, що об'єднував їх, був важким, але він вперше дозволив їм дихати вільно.

— Добре. З чого почнемо?

— З того, що ви пообіцяєте мені, що будете їсти обід, — усміхнувся він, і ця посмішка була теплою, справжньою. — І що ви дозволите собі... відпочинок.

Вона кивнула. Напруга в кімнаті спала.

— У вас на обличчі був якийсь смішний вираз, коли ви намагалися прибирати віником, — раптом сказала Аліна.

— Смішний? — Максим нахилився. — Моя економка ніколи не дозволяла мені підійти до віника ближче, ніж на п'ять метрів.

— Так. Ви були схожі на мільйонера в рекламі миючого засобу, — вона не стрималася і засміялася. Це був перший щирий сміх, який він від неї чув. Це був чистий, дзвінкий звук.

Максим відкинувся на стільці і теж засміявся. Це був глибокий, рідкісний звук, що йшов від живота.

— Ну, я сподіваюся, що моя кар'єра в миючих засобах закінчилася. Я краще працюватиму з уламками.

— Уламками, — повторила Аліна, витираючи сльозу. — Так. З уламками у вас виходить краще.

Цей короткий, спільний сміх став маленькою тріщиною у стіні, яку вони обидва будували. З цього моменту їхня історія перетворилася зі співпраці на спілкування.