Розділ 7: Нічна Зміна

Протягом наступних кількох днів їхні стосунки увійшли у дивний, напружений, але продуктивний ритм. Максим тепер не просто сидів, а активно сортував уламки, використовуючи свій аналітичний розум, щоб створити систему класифікації, яка справді допомагала Аліні.

Він перестав говорити про бізнес. Вона перестала говорити про провину. Вони говорили лише про вазу: про візерунки, щільність скла, можливі помилки майстра.

Одного вечора, коли робочий день добігав кінця, Аліна помітила, що Максим виглядає особливо виснаженим.

— Ви щось пізно закінчуєте свої нічні дзвінки, — зауважила вона, прибираючи інструменти. — Ви виглядаєте, наче не спали три доби.

— Я намагаюся, щоб моя відсутність у столиці не коштувала моїй компанії надто дорого, — сухо відповів він. — Я працюю після того, як залишаю музей.

Він підвівся, щоб одягнутися.

— У мене сьогодні важливий етап. Я хочу попрацювати ще кілька годин, — несподівано промовила Аліна. — Залишиться лише черговий охоронець. Якщо вам так нудно, ви можете йти.

— Я залишуся, — рішуче сказав Максим.

— Навіщо? Ваша "вимушена робота" закінчена.

— Я хочу знати, як ви поєднаєте ці два великі фрагменти. Це найскладніша частина, і мені цікаво, — він підійшов до столу. — До того ж, якщо я йду, ви будете працювати голодною.

— Я не голодна, — швидко відповіла вона, хоча її живіт стиснувся.

— Аліно, — він подивився на неї з приязною усмішкою. — Ви п'єте лише холодний чай, а обід, який я вам залишив, навіть не чіпаєте. Ви маєте поїсти. Я зараз.

Він вийшов з майстерні. Через п'ятнадцять хвилин він повернувся з двома чашками гарячого трав'яного чаю та двома бутербродами, які, судячи з усього, він зробив із власних припасів у готелі.

• Я можу пожертвувати своїм харчуванням заради ефективності, — сказав він.

Вона вперше прийняла його допомогу без заперечень. Вони сіли за великий стіл у майстерні, між ними лежали сотні уламків, а над ними горіла стара лампа.

— Як ви почали цим займатися? — запитав Максим, відкушуючи бутерброд. — Це дуже незвичайна професія.

— Це не професія, — відповіла Аліна, відпиваючи гарячий чай. — Це покликання. Я з дитинства любила старі речі, які мали історію. Мені здавалося, що вони мовчать, але якщо їх відновити, вони почнуть говорити.

— А ви? — вона подивилася на нього. — Ви могли б бути ким завгодно. Чому IT? Чому мільярди?

— Я люблю створювати системи. Я люблю бачити, як ідея стає реальністю. Це схоже на вашу роботу, тільки в іншому масштабі, — він вказав на вазу. — Я збираю світи. Ви збираєте світи.

Аліна засміялася — це був тихий, ніжний звук.

— Наші світи, Максиме, навряд чи можна порівняти. Ви створюєте нове, я зберігаю старе.

— Але в обох випадках потрібна точність. І терпіння. І я, дякуючи вам, тепер навчаюся останньому, — він відставив чашку. — Покажіть мені, як ви з'єднаєте ці два фрагменти.

Аліна почала працювати. Вона наносила мікроскопічний шар клею, її дихання було ледь чутним. Максим схилився над нею, уважно спостерігаючи. Його рука випадково торкнулася її ліктя, коли він нахилився ближче. Це був короткий, але сильний удар струму.

Аліна відсмикнула руку від роботи, її щоки спалахнули. Їхні очі зустрілися. У тиші музею вночі, без свідків, він був просто чоловіком, а вона — просто жінкою. Їхня ворожнеча розтанула.

Максим відкашлявся і відсунувся.

— Вибачте. Я... мені треба йти. Мені справді треба працювати.

— Так, — прошепотіла Аліна, відчуваючи, як тремтять її руки. — Ідіть.

Він швидко зібрався і вийшов. Аліна не могла повернутися до роботи. Цей тихий, нічний момент зближення був набагато небезпечнішим, ніж усі їхні гучні суперечки.