Розділ 6: Крихкість Поваги

Аліна стояла біля вікна, слухаючи тихий стукіт на даху. Це не був вітер. Це була робота. Робота, оплачена ініціативним таємним "інвестором". Вона розуміла, що Максим, чоловік, який зруйнував її спокій, тепер відновлював її робочий простір.

Її гнів, що горів весь тиждень, раптом перетворився на зніяковілість.

Вона згадала, як легко він погодився на її вимогу залишитися, хоча це було абсурдно для його рівня. Згадала його незграбність із віником. І його мовчазну реакцію, коли вона кричала на нього через розкидані листи.

Вона повернулася до столу. Поряд із зібраними нею уламками лежали дві акуратні коробочки, заповнені фрагментами, відсортованими Максимом. Він зробив це якісно, з увагою до деталей, хоча і вважав роботу "нудною".

Вона відчула себе лицеміркою. Вона вимагала від нього щирості, а сама ховалася за стінами свого болю та професійної гордості.

— Він не намагався тебе купити, — прошепотіла вона, звертаючись до вази. — Він намагався виправити.

Наступного ранку Максим прийшов вчасно. Він був одягнений не в ідеальний костюм, а в простіші, але дорогі джинси та светр. Він мовчки сів на своє місце і взявся за сортування уламків.

Аліна вирішила не згадувати про дах. Його вчинок був мовчазним, і вона вирішила відповісти тим же — мовчазним визнанням.

— Цей фрагмент, — сказала вона, вперше звертаючись до нього без напруги, — належить до зовнішньої облямівки. Він не потрібен для внутрішнього каркасу, над яким я працюю.

Максим підняв голову. Його сірі очі, зазвичай холодні, тепер виглядали трохи втомленими, але уважними.

— Я помітив, що він відрізняється за структурою. Я відклав його у третю коробочку, — він вказав на чисту коробочку, якої вчора ще не було.

Аліна відчула легке здивування. Він не просто робив, він думав.

— Ви створюєте свою власну систему сортування?

— Так. Коли в тебе тисячі елементів, потрібен ефективний алгоритм, — він знизав плечима, це була мова, яку він знав найкраще. — Якщо вже мені доводиться тут бути, я зроблю це ефективно.

— Навіщо ви це робите? — запитала вона, дивлячись йому прямо у вічі.

— Роблю що? Сортую? Ви наказали.

— Ні. Витрачаєте свій час. Ви могли б найняти армію людей. Ви могли б відправити цю справу своєму юристу. Чому ви тут?

Максим відклав уламок і подивився на неї. Він не збирався брехати.

— Тому що ви змусили мене побачити, що є речі, які не можна просто замінити. І ви змусили мене відчути провину, — його голос був тихим, але щирим. — Я не звик до цього почуття. Воно... незручне.

— І ви відновлюєте дах. Щоб почуватися краще? — тепер вона перейшла у наступ.

Максим на мить остовпів. Він зрозумів, що лісник не стримав язика.

— Я не знаю, про що ви, — збрехав він.

— Припиніть. Пане Сергій не вміє тримати секрети. Дякую. Але мені не потрібна ваша благодійність.

— Це не благодійність, — відповів він, його голос набрав обертів. — Це — компенсація за моє втручання. І це єдина річ, яку я можу виправити швидко, щоб ви не працювали у холоді! Це єдине, що стосується моєї компетенції!

Він встав. Вони стояли близько, між ними лежали уламки вази — мовчазні свідки їхньої емоційної напруги.

— Не думайте, що ви знаєте, що мені потрібно, — прошепотіла Аліна.

— Я знаю, що вам потрібно тепло. А ще я знаю, що ви не дозволяєте собі відпочити. Ви ховаєтеся тут від життя.

— А ви? Ви ховаєтеся від нього у своїх мільйонних угодах. Ви не кращий за мене!

Його погляд став раптом м’яким. Він вперше не сперечався.

— Можливо. Ми обидва втікачі. Тільки ви втекли у минуле, а я — у майбутнє.

Ця фраза пробила її захист. Вони обидва були самотні, хоча і з різних причин. Аліна відчула, що стіни, які вона зводила роками, почали тріскатися.

— Сідайте, Максиме, — сказала вона, використовуючи його ім’я вперше. — Покажіть мені свій "алгоритм".

Максим усміхнувся — вперше щирою, теплою, а не цинічною посмішкою.

— З радістю, Аліно.