Розділ 4: Секрет Старого Лісника

Наступного дня атмосфера в майстерні була важка. Аліна працювала ще зосередженіше, поставивши себе за невидиму стіну, а Максим мовчав, відчуваючи себе винним.

Він розумів, що жодні гроші не загладять його провину. Він вирішив дізнатися правду. Він тихо вийшов із музею і знайшов директора — старенького, доброзичливого лісника, пана Сергія.

— Пане Сергію, — почав Максим, коли вони зустрілися у його маленькому кабінеті. — Я... я бачив учора уламки. Я дуже шкодую. І я хочу знати, як я можу допомогти Аліні.

— Аліні? Вона дівчина сильна, — посміхнувся лісник, — але душа в неї крихка, як та ваза.

— Вона... вона зберігає фотографії. З чоловіком у формі, — обережно сказав Максим.

Старий лісник зітхнув, його посмішка зникла.

— То Вова. Її наречений. Вони мали одружитися. Загинув три роки тому, — він замовк, дивлячись у вікно. — Нещасний випадок на полігоні. Аліна з того часу змінилася. Вона повністю віддала себе роботі, щоб не думати.

— А валіза? З листами?

— То їхні листи. Він писав їй щодня. Їхня історія, — лісник глянув на Максима. — Тут цінують не гроші, а пам’ять. І ви її вчора потривожили.

Максим мовчав. Тепер він розумів, чому Аліна так відреагувала.

— Пане Сергію, — Максим дістав візитівку. — Я оплачу її роботу. І я оплачу все, що знадобиться музею. Але я не можу просто сидіти. Я хочу бути корисним. Справді корисним.

— Якщо хочете бути корисним, — сказав лісник, — допоможіть їй з роботою, яку вона не любить.

— Що саме?

— У музеї протікає дах над бібліотекою. Аліна кілька місяців намагається отримати кошти на ремонт. Через це вона не може повноцінно працювати взимку.

Максим відчув прилив енергії. Це він міг зробити. Це був його світ — будівництво, контракти, швидкі рішення.

— Я це зроблю. Я не буду чекати на кошти. Ремонт даху почнеться завтра. І я це зроблю так, щоб вона про це не дізналася. Це буде моя провина, яку я виправлю мовчки.

Лісник посміхнувся вперше за розмову.

— Це вже схоже на справжнього чоловіка, пане Максим. А не на того, хто розбив нашу вазу.