Розділ 2: Розклад Існування

Наступного ранку Максим прибув до музею рівно о 9:00.

Аліна вже працювала. Вона розклала уламки на великому столі, вкритому оксамитовою тканиною.

— Ви сьогодні вчасно, — промовила вона, не відриваючись від мікроскопа.

—  Я звик до пунктуальності, — відповів він. — Я тут. Що мені робити?

—  Сидіти. І мовчати, — вона вказала на стілець. — Ваша робота — це тиша і спостереження. Я не можу працювати під розмови.

Максим сів. Він прибрав телефон.

Півгодини минуло в абсолютній тиші.

—  Що ви робите? — не витримав він.

—  Я складаю вазу, — вона підняла голову, але погляд її був спрямований на роботу. — Ось цей шматочок, — вона показала на фрагмент, розміром з ніготь. — Це частина стародавнього сонця. А ось тут, — вона показала на інший, — це частина річки. Вони мають з’єднатися тут.

—  Це неможливо. Як ви знаєте, де чиє місце? — він підійшов ближче, вражений масштабом руйнування.

—  Ваза — як книга, — пояснила Аліна, її голос пом’якшав, коли вона говорила про свою роботу. — Вона має свою граматику. Треба навчитися її читати. Ви звикли до швидких угод. Тут угоди — на століття.

—  А що ви знаєте про моє життя?

—  Я знаю, що ваші великі справи привели вас сюди. Ви хотіли знести цей музей і побудувати на його місці щось нове, — вона повернулася до нього, її погляд був проникливим. — Ваша ваза — лише побічний збиток.

—  Це не знесення. Це модернізація. Інфраструктура, — він спробував захиститися.

—  Інфраструктура... — Аліна повторила слово з легкою іронією. — А ви знаєте, що це єдине місце, де пенсіонери Вишневого зустрічаються, де діти проходять свої перші уроки історії? Ви руйнуєте не тільки стіни. Ви руйнуєте їхнє спільне місце.

Вона повернулася до роботи, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Максим відійшов. Його дратувала її впертість, але водночас ця незалежність приваблювала. Він був вимушеним руйнівником.