10.

В принципі, Власов може так думати, адже я зараз тут, біля нього. Він мене не запрошував, а я поняття не мала, що зустріну його тут. 

- Я тут з друзями. Хотіла прогулятися і натрапила на це місце. Я не знала, що ви також тут зупинилися. Пробачте, - випалюю так швидко, як тільки можу. Обличчя горить від того, що цей чоловік знову поруч. А ще дуже дивно бачити, як він робить чергову затяжку. До цього часу я не помічала, щоб він палив, та й запаху диму не було. 

Підводжуся на ноги та поспішаю до виходу, але залишити альтанку не виходить. Власов різко хапає мене за руку, і доводиться зупинитися. Це перший наш контакт, і зараз я добре відчуваю тепло його пальців, що огорнули мою кисть. 

- Залишайся, - всього одне слово, а у мене цілий ураган всередині. Я ж можу піти, адже Олександр не змушує. Просто пропонує. Він забирає руку й гасить недопалок об попільничку, а я так і стою… намагаючись хоча б вдихнути. 

Я не знаю, що мною керує, адже головою розумію, що варто піти, а сама повертаюся на лавку і мовчки розглядаю темний силует чоловіка. Він більше не палить, і між нами темно та прохолодно. 

- Ви також тут зупинилися? - і чому я думала, що Власов буде зі мною говорити? Він мовчить, а мене ця тиша гнітить. 

- Я купив цей комплекс, - говорить так, наче про погоду мені розповідає. - Як тобі тут? 

- Гарно, - кажу абсолютно щиро. 

Власов не відповідає тільки тому, що телефон у його кишені оживає і чоловікові доводиться відповісти. Спочатку він дивиться на екран, і світло від телефону освічує його обличчя. Він хмуриться, наче не задоволений тим, що нам завадили. 

- Я ж говорив не турбувати мене, - каже холодно. Я ж сиджу тихо і слідкую за чоловіком. Напевно, варто було піти, а тепер я не знаю, чи потрібна Власову моя компанія. - Це терміново? Через п'ять хвилин піджени машину. 

Олександр ховає телефон назад у кишеню і підводиться на ноги. 

- Мені потрібно в одне місце. Складеш компанію?  - несподівано питає. 

- Що? Ви серйозно? - здається, від випитого вина мій мозок працює трохи повільніше, як зазвичай. 

- Якщо ти залишила друзів і прийшла сюди, отже, їхня компанія не сильно тобі підходила. Можливо, моя сподобається більше, - заявляє Власов. - То як? Їдемо? 

Він мовчить, чекаючи на мою відповідь, а я намагаюся викинути з голови всі застереження стосовно цього чоловіка. Мені не варто їхати з ним. Не варто довіряти. Я не знаю його зовсім і не факт, що він чимось кращий за того ж Дениса. 

- Добре, - виходить не надто впевнено, але Власову цього достатньо. Він першим прямує у бік того ж гарного будинку, що привернув мою увагу ще раніше, а я за ним. 

Біля центрального входу вже стоять два знайомі автомобілі та кілька охоронців, серед них і Олег. Останній щиро дивується, коли мене бачить, і ледь помітно киває на знак привітання. 

У світлі ліхтарів, яких тут достатньо, я встигаю відмітити, що Власов змінив діловий костюм на джинси та чорну футболку. Такий одяг пасує йому не менше, а ще тепер мені видно татуювання, котре вкриває всю його праву руку. Не можу зрозуміти, що це. Багато різних завитушок і написів. Але підходить це тату власнику ідеально. 

- Лада їде з нами, - заявляє впевнено Власов, і ніхто з його охорони навіть не думає перечити великому босу.

Олег відчиняє для мене двері та чекає, коли сяду всередину.  Коли роблю це, двері зачиняються, а Олександр ще деякий час розмовляє з Олегом. Поки я одна, встигаю написати Олі повідомлення, що розболілася голова і я лягаю спати у своїй кімнаті. Хочеться вірити, що вона не піде перевіряти, як я там. Буде трохи ніяково, якщо вона не застане мене в ліжку. 

Власов відчиняє двері з іншого боку і сідає поруч зі мною. Олег спереду, а водій - за кермо. Ми їдемо другі, а попереду ще один автомобіль охорони. 

Чесно кажучи, я сподівалася, що Власов хоча б щось мені пояснить, але куди там. Він мовчить, відвернувшись в інший бік, і в мене складається враження, що чоловік повністю забув про те, що я сиджу поруч. 

Коли автомобілі зупиняються біля величезного закинутого ангара, що знаходиться у промисловій зоні, охоронці починають виходити на вулицю. Олег робить те ж саме. Відчиняє для мене двері й стримано чекає, коли я вийду з салону. На вулиці темно і прохолодно, але дивує мене не це. Бачу ще декілька дорогих машин, що хаотично припарковані навколо, і розумію, що не такий цей ангар і закинутий. 

- Ходімо, - чергове розпорядження від Власова - і мені доводиться встигати за його широкими кроками. Охоронці нас оточують, а я почуваюся героїнею якогось кримінального фільму. Розумію, що поруч з Олександром мені нічого не загрожує, але саме те, що я поруч… бентежить дуже сильно. 

Коли заходимо всередину, все одразу стає зрозуміло. Я бачу багато людей. І одягнені вони так, наче з'явилися у ресторан, а не в це богом забуте місце. Чоловіки у костюмах, а жінки в гарних сукнях. Поки проходимо повз них, усі погляді прикуті до Власова. Видно, що його бояться й одночасно захоплюються ним. 

- Тримайся поруч, - Олександр нахиляється до мого вуха, і його гарячий подих змушує оживати мурах. Вдається тільки кивнути - і вже за мить до нас наближається високий худорлявий чоловік з довгим волоссям і в костюмі білого кольору.