6.

- Я готова! Розповідай! - заявляє Оля, коли на великій перерві ми виходимо на вулицю. 

Варто ловити останні сонячні промені, адже через декілька днів жовтень, і тепло помахає нам ручкою. Олі вдається знайти вільну лавку і ми сідаємо на неї. Кілька секунд намагаюся підібрати правильні слова, а коли починаю розповідати, очі подруги стають все більшими й більшими. 

- Зачекай! Це що виходить? Тобою зацікавився Власов? - випалює емоційно.

- До чого тут “зацікавився”? - дивуюся. - Він просто мені допоміг.

- Повір, Ладо, такі, як Власов, просто так нікому не допомагають, - хмуро заявляє Оля. 

- Ти мене лякаєш, - бурчу. - Можеш нормально пояснити, хто такий цей Власов? Чому його ім'я наводить жах? 

- Ой, подруго, - зітхає Оля. - Хотіла б я сказати, що це все фігня, але не можу. Власов не лише власник ресторану, він ще й дуже відома особистість у нашому місті. У нього величезний бізнес і дуже багато ворогів. Та він нікого не боїться і за кілька років здобув славу холоднокровного й цинічного бізнесмена. 

- Звідки ти все це знаєш? - дивуюся. 

- Доводиться, - хмикає Оля. - Мій батько мав одну справу з Власовим. Той за місяць співпраці мало до лікарні не втрапив з серцевим нападом. Дуже важко йому було з ним. Морально важко.

- З твоїх слів виходить, що Олександр - монстр якийсь, - хмуро відповідаю. - Але хай там як, він двічі мені допоміг. 

- Так, мені не подобається хід твоїх думок, - зупиняє мене подруга. - Навіть не думай шукати у Власові щось хороше. Він поганий - і крапка! А ти у нас дівчина хороша! Не треба тобі лізти у це! 

- Та чого ти так завелася? - слова Олі добряче напружують. - Не збираюся я нікуди лізти. Наші зустрічі були випадковими. До того ж Власов гарний і багатий, а я… Ну хіба такий, як він, гляне на таку, як я? Просто допоміг, тому що шкода стало, а ти тут цілу драму розвела. 

- Дуже сподіваюся, що так і є, - заявляє Оля. - До речі, через два тижні ми з Вадимом летимо у медовий місяць. У нього якраз завершаться всі справи, а я зможу домовитися про відпрацювання. 

- Це ж чудово! - кажу абсолютно щиро, хоча щось всередині неприємно потягує. Не хочу думати про те, що не бачитиму подругу деякий час. Час змиритись з тим, що у неї своя родина і наша дружба відійде на другий план. 

Ми повертаємось в аудиторію тому що попереду ще дві лекції. Після слів Олі про Власова у мене в голові багато запитань. Намагаюся не думати про цього чоловіка, адже не факт, що ми ще коли-небудь побачимося. Але однаково думаю, тому що його очі ніяк не хочуть забуватися. 

Після лекцій одразу їду додому. Шалено хочеться спати, адже безсонна ніч дається взнаки. Тільки от спати не вийде, тому що сьогодні у мене ще робота. Клуб сьогодні зачинений, тому на понеділок я беру замовлення по заняттях з дітками. Переважно це малеча, яка тільки пішла в школу і їм треба допомогти у навчанні. 

Бабусю зустрічаю біля під'їзду в компанії подруг з нашого будинку. Вони окупували стареньку лавку, котрій, напевно, більше років, ніж мені. 

- Доброго дня! - вітаюся з бабусями.

- Доброго, Ладо! - відповідають нестійким хором. 

- Ба, я поїм і на роботу, - цілую її у щоку і швидко звітую про плани. 

- А відпочивати коли? - хмуриться бабуся.

- Так я недовго сьогодні! - кричу вже з під'їзду. 

Вдома швидко переодягаюся у блузку та спідницю. Волосся залишаю розпущеним, а на вії наношу туш. Усе має бути в міру, тому що матір хлопчика, до якого я сьогодні збираюся, дуже прискіплива. 

Вже за пів години знову покидаю під'їзд і викликаю таксі. Родина, до якої збираюся, живе за містом у котеджному містечку. Автобуси туди не ходять, тому частину заробітку доводиться віддавати на таксі. 

Коли автомобіль зупиняється біля високих воріт, розраховуюсь і покидаю салон. Дзвоню в домофон і пояснюю, хто така і з якою метою тут. Двері відчиняються, і я проходжу на територію. Біля будинку на мене вже чекає покоївка, з котрою мені вдалося познайомитися.

- Привіт, Лізо! - вітаюся. Дівчині двадцять три й вона працює тут з мамою. Нам вдалося навіть подружитися і тепер Ліза розповідає мені всі останні новини. 

- Привіт! - відповідає, і ми разом проходимо всередину. - Ромка у своїй кімнаті. Видри немає, але обіцяла скоро повернутися. 

Видра - це Олена, мама хлопчика. У неї дійсно жахливий характер, тому персоналу часто дістається від неї. Найбільше її не любить саме Ліза, тому що жінка ревнує молоду покоївку до свого чоловіка.

- Тоді треба пришвидшитись, - хмикаю.

Хлопчика знаходжу у кімнаті за іграми. Він трохи замкнутий у собі й спочатку важко йшов на контакт, але зараз між нами все чудово. Помітивши мене, Рома радісно усміхається. Ми одразу беремося за роботу, тому що не хочу затягувати й потім у темряві повертатися додому. 

Наступна година минає плідно та весело. Рома чудово читає і рахує, хоча його мама заявляє, що він відстає у розвитку. Ми разом так захоплюємося процесом, що не помічаємо, коли у дверях з'являється Олена. Не знаю, скільки часу вона за нами спостерігає, але коли помічаю її, стає ніяково.

- Доброго вечора! - збираю зошити, у яких Рома виконував завдання, і підводжуся на ноги.