5.

Завмираю, ніби вкопана, не в силі й кроку зробити. Я не чекала знову його побачити, взагалі вважала, що Власов поїхав кудись з Ілоною. Але, як виявилося, він був тут увесь час. Не зрозуміло тільки навіщо. 

Поки я розмірковую над цим питанням, перший позашляховик наближається і зупиняється зовсім поруч. Заднє вікно повільно їде вниз, і я вкотре бачу Олександра. Його погляд такий же холодний, і знайомі мурахи бігають тілом.

- Сідай, Ладо. Підвезу, - він не питає, чи хочу я цього. Просто ставить перед фактом. 

- Дякую, але не варто. Скоро мій автобус… - починаю лепетати й знову отримую у відповідь його невдоволений погляд.

- Ти забула, що я не люблю говорити двічі? - питає стримано, але від того не менш напружено для мене. 

Доведеться погодитися. Не хочу залишатися з ним в одній машині, але вибору немає. Впевнена: злити Власова не варто. Навіть уявляти не хочу, який він у гніві. 

Охоронець Олег виходить на вулицю і відчиняє для мене двері. Сідаю у салон поруч з Власовим і ловлю себе на думці, що в джинсах знаходитися поруч з ним набагато краще. 

Машина зривається з місця дуже різко, тому мені доводиться схопитися за дверцята, щоб не літати по салону. Сам Олександр сидить рівно і дивиться тільки перед собою. Цікаво, навіщо він зголосився мене підвезти, якщо зараз вдає, що мене поруч немає. 

- Дякую, що знову допомагаєте, - сидіти мовчки не можу. Тиша мене напружує, хоча не впевнена, що розмова якось розрядить обстановку. 

- Давно працюєш у цьому клубі? - Власов повертає до мене голову - і стає до біса ніяково. Він дуже сильно схожий на демона, котрий одним поглядом витягує з мене всі сили. 

- Кілька місяців, - стримано відповідаю. А точніше, від початку літа, тільки чоловікові я про це не кажу. 

- Подобається? - знову коротке запитання.

- Для мене головне, щоб роботу можна було поєднувати з навчанням, - відповідаю. - До того ж у клубі хороша зарплата. 

- Ти навчаєшся? - у мене складається враження, наче на допит потрапила до поганого поліціянта. 

- Так. На вчителя початкових класів, - відповідаю. Не зовсім впевнена, що Власову потрібна ця інформація, але він запитав, тому я відповіла. 

- Як цікаво, - помічаю, як він усміхається куточками губ і не можу зрозуміти, що його так насмішило. 

- Що саме? - набираюся сміливості й наступне запитання озвучую сама. 

- Вдень навчаєшся, а вночі практично гола обслуговуєш багатих мужиків, - заявляє прямо. 

Для мене його слова як ляпас по обличчі. Неприємно, навіть дуже. Власов мовчить, уважно стежачи за моєю реакцією, а я не знаю, як загасити у собі цей вогонь. Знаю, що кожне сказане мною слово може стати останнім, але ображати себе і мовчати також не можу. 

- Нікого я не обслуговую! - випалюю емоційно. - У клубі переважно адекватні люди. А у VIP-кімнаті я сьогодні була вперше і точно востаннє. Не варто ображати мене, адже ви зовсім мене не знаєте. Не у всіх людей є дорогі машини, квартири та речі. Є і такі, котрі практично виживають. Але кому я кажу?! Такому, як ви, ніколи не зрозуміти таку, як я! 

Якраз на останніх словах машина різко гальмує, і я розумію, що ми приїхали у мій двір. У салоні стає неабияк тихо, і я можу чути власне шалене серцебиття. Власов не зводить з мене погляду, і я не можу зрозуміти, злиться він чи ні. Та хай там як, розумію, що переборщила, але вибачатися просто немає сенсу. Забирати сказані слова назад не збираюся. 

- Дякую, що підвезли. Хоч я і не просила! - випалюю на прощання і швидко відчиняю дверцята автомобіля. Лише опинившись на вулиці, розумію, що реально граю з вогнем. Зачиняю двері, не дивлячись на Власова, і прямую до під'їзду настільки швидко, наскільки це можливо. Ноги наче дерев'яні, а в голові гупає одне єдине слово - “ідіотка”. 

Розізлити Власова - простіше простого! Він не той чоловік, що буде слухати ось такі заяви на свою адресу. А що, коли зараз мене наздожене його охоронець і покаже, де раки зимують?

Панічно озираюся вже у дверях, але ніхто за мною не біжить. Автомобілі зриваються з місця і покидають мій двір, а я видихаю з полегшенням. Рекордно швидко дістаюся свого поверху і, тільки зачинившись у квартирі, почуваюся у безпеці. Хоча безпека ця умовна, адже старенькі двері вибити можна однією рукою, якщо захотіти.

- Ти чого така захекана? Сталося щось? - у коридор виходить бабуся й уважно мене розглядає.

- Та ні. Просто додому поспішала, - знімаю взуття і швидко цілую її в щоку. - Ба, я в душ і одяг зміню. 

- Сніданок готовий! - кричить мені в спину бабуся, але я не відповідаю, тому що зачиняюся у ванній кімнаті. 

Доводиться робити все швидко, адже через сорок хвилин треба бути на зупинці. Універ знаходиться практично в центрі, і їхати туди мало не годину, особливо в ранковий час. 

Одягаю джинси й футболку на довгий рукав, а волосся збираю у звичний хвіст. Доводиться замазати синці навколо очей тональним кремом, щоб не лякати бабусю і  людей на вулиці. 

- Як минула ніч? - цікавиться бабуся, щойно з'являюся на кухні. На столі мене вже чекає яєчня і кава.