3.

- Мені ще раз повторити? - питає Олександр. - Хлопче, ти випробовуєш моє терпіння.

- Ви знайомі? - не розумію, чому у Дена така реакція. Він відпускає мене й розглядає Олександра так, наче той - сам диявол. Він боїться його? Видно, що так. 

- Нехай тебе це не стосується, - сухо відповідає чоловік.  - Ще раз побачу біля неї - матимеш проблеми. Зрозумів?

Денис розгублено киває і навіть відступає на кілька кроків, а тоді, мало не падаючи, біжить назад у ресторан. Я ж залишаюся стояти на місці та обіймаю себе руками. На вулиці не літо, а моя шовкова сукня зовсім не гріє. 

- Ходімо, Ладо. Додому тебе відвезу, - Олександр розглядає мене прискіпливо. Від його погляду мурахи шкірою. Він дійсно схожий на демона, одні очі чого варті. 

- Не варто. Я таксі викличу, - нізащо не скажу, що боюсь його. Хоча, напевно, це й так помітно. 

- Ладо, - Олександр зітхає, наче його втомлює спілкування зі мною. - Я справді не люблю говорити одне і те ж двічі. В машину сідай. Їсти тебе я не збираюся. Не варто робити такі великі очі. 

У мене є вибір: накивати п'ятами й продовжувати пошуки таксі, чи сісти в цю кляту машину на свій страх і ризик. І я обираю друге, все ще вірячи у те, що Олександр нічого мені не заподіє. Впевнена: у такого гарного чоловіка немає відбою від жінок. Навіщо йому я? Бідна і нещасна…

Під його прямим поглядом триматися впевнено дуже важко. Повільно наближаюся до величезного позашляховика, й один з охоронців відчиняє для мене двері. Доволі невміло таки вдалося потрапити всередину, і щойно сідаю на шкіряне сидіння, з іншого боку з'являється сам Олександр. 

Двері з обох боків зачиняються, і стає дуже мало вільного простору. Попереду водій та охоронець, а поруч - Власов. 

- Назви свою адресу, Ладо, - доволі м'яко говорить Олександр, і я одразу ж це роблю. Трохи ніяково від того, що цим чоловікам доведеться везти мене практично через все місто. А ще Власов побачить мій старенький двір і не менш старенький будинок. Він же то, напевно, живе десь за містом у триповерховому особняку. 

- Ще раз дякую вам, - кажу швидко, поки не передумала. У салоні повна тиша, навіть музику ніхто не вмикає. І з кожною хвилиною мені все важче знаходитися тут. 

- Той хлопець - твій знайомий? - несподівано питає Власов. - Дістає тебе? Якщо хочеш, я з ним проведу бесіду.

- Не варто! - виходить занадто емоційно, тому доводиться перевести подих і тоді продовжити. - Денис - брат моєї подруги. Він перебрав з алкоголем, ось і результат. 

- Ну, якщо ти так хочеш… - Олександр повертається до мене обличчям і вкотре розглядає. Не розумію, що він хоче побачити. Я не красуня, хоча сьогодні доволі приваблива завдяки макіяжу. Єдине, чим можу пишатися, - це очима, великими та зеленими, які дісталися мені від матері. 

Олександр знову сідає прямо, наче в один момент повністю втратив інтерес до мене. Він дивиться кудись перед собою, а я краєм ока розглядаю його. Ніколи не бачила настільки ідеальних рис обличчя. А ще у нього чудове тіло, широкі плечі й міцні руки. У такого дуже легко закохатися, тільки от не варто цього робити. У звичайної людини не може бути стільки охорони. Отже, Власов не звичайний. Треба буде в Олі розпитати про нього, вона точно знає, хто він такий. 

Коли автомобіль повертає у мій двір, стає незручно. Одинокий ліхтар горить лише біля мого під'їзду й освічує компанію місцевих алкашів, котрі часто окуповують дитячий майданчик, щоб випити й покричати пісень. 

Я вже звикла до усього цього, адже прожила тут багато років. А от для Власова подібне місце може здатися чимось жахливим. І я не помиляюся. 

- Ти одна тут живеш? - питає, нахмуривши густі брови.

- З бабусею, - тихо відповідаю. 

- Така собі захисниця, - бурчить Олександр. - Олеже, проведи дівчину до квартири. 

- Не треба! Ви що? - миттєво вигукую. Напевно, Олександру здається, що тут на кожному кроці мене чатує небезпека, але насправді це не так. У цьому дворі всі один одного знають, а місцеві ніколи мене не чіпали. 

Шкода лише, що мене ніхто не слухає. Щойно автомобіль зупиняється, охоронець виходить на вулицю і відчиняє для мене двері. 

- Ще раз дякую вам, - кажу абсолютно щиро.

- Будь обережна, Ладо, - відповідає Власов, і двері зачиняються. 

Охоронець без зволікань виконує наказ свого боса і прямує за мною на третій поверх. Біля старих дерев'яних дверей у мою квартиру зупиняється, хмуро їх оглядає і мовчки йде, коли я в черговий раз дякую за допомогу. 

Лише опинившись у квартирі, сідаю на стілець і нарешті знімаю до біса незручні туфлі. Так само хочу вчинити й з сукнею, тільки зроблю це трохи згодом, коли переведу подих. 

У квартирі тихо, отже, бабуся вже спить. Останнім часом у неї проблеми з серцем, тому я намагаюся не турбувати її зайвий раз. Проходжу на кухню і вмикаю чайник. Сідаю за стіл і розглядаю пожовклу стелю та старі шпалери, котрі вже повідставали в деяких місцях. Ця квартира не бачила ремонту багато років, і не факт, що побачить ще так само. Коштів, які я заробляю, вистачає на ліки, харчі та моє навчання. А от пенсія бабусі йде на оплату комунальних послуг. Отак і живемо, хоча я ніколи не жалілася на життя.