Розділ 37. Лазуровий вечір і обітниця на все життя

Розділ 37. Лазуровий вечір і обітниця на все життя

Минуло два довгих, насичених роки з того моменту, як кришталевий портал Скляної Лагуни назавжди закрився за спинами наших героїв, залишивши по собі лише солодкий присмак лавандових спогадів. За цей час багато чого змінилося в обох світах.

Там, у глибоких і неосяжних синіх водах, Морський король нарешті дізнався всю правду. Прадавній мудрець Дон Алехандро, перш ніж остаточно покинути земні межі, явився правителю океанів у видінні й відкрив йому очі на жахливе предательство, яке колись вчинив нещадний Кракен Тор. Почувши про те, на які катування Тор прирік його власного сина, Морський король відчув, як його серце стислося від невимовного болю та каяття. Він гірко жалів про те, що свого часу сліпо доручив виховання та охорону принца цьому підступному монстру, який ледь не навредил Леандро і не знищив його чисту душу. Проте правитель також дізнався, що його син тепер щасливий, звільнений від прокляття і живе людським життям, про яке так палко мріяв.

Тим часом на суші життя вирувало своїми яскравими барвами. Юлія за ці два роки неймовірно змінилася — вона помітно підросла, розквітла і ще більше похорошела, перетворившись із наляканої дівчинки на розкішну, впевнену в собі молоду дівчину. Її вогняне руде волосся тепер м'якими хвилями спадало на плечі, а зелені очі світилися глибокою життєвою мудрістю.

Цього теплого літнього вечора Юлія перебувала на одній із затишних вечірок у колі їхніх спільних найкращих друзів. Свято проходило у великому заміському будинку, звідки відкривався неймовірний краєвид. Дівчина була вбрана в легке, повітряне біло-синє летнее платье, яке ідеально пасувало до її засмаглої шкіри й нагадувало про лазурові морські хвилі. Трохи втомившись від гучних розмов і сміху в залі, Юлія вийшла на простору відкриту терасу. Спершись на дерев’яні перила, вона тихо дивилася вдаль, милуючись, як вечірнє сонце повільно тоне за горизонтом, фарбуючи небо у золотаві відтінки. На її шиї під променями заходу ледь помітно, але так тепло сияв їхній незмінний золотий амулет.

І раптом ззаду до неї абсолютно безшумно підійшов високий, широкоплечий і змужнілий юнак. Це був Леандро. За ці роки на суші він повністю звик до людського життя, став сильнішим, а його постава випромінювала абсолютну впевненість і спокій. Хлопець з ніжною посмішкою простягнув руки вперед і лагідно закрил їй очі своїми великими долонями.

Юлія від несподіванки здригнулася, але відразу ж відчула таке знайоме, рідне тепло. Зі щасливою посмішкою вона підняла свої руки, ніжно прикасаясь до його сильних рук, і тихо прошепотіла:

— Я знаю, що це ти, мій любий...

Леандро прибрав долоні, Юлія швидко повернулася до нього, і вони зустрілися в палкому, сповненому безмежного трепету поцілунку. Кожен їхній дотик досі викликав у серцях той самий шалений вогонь, що й два роки тому в лавандових глибинах.

Коли вони нарешті відсторонилися одне від одного, Леандро загадково зазирнув у її щасливі очі. Його дихання було трохи схвильованим, а в руках відчувалося ледь помітне тремтіння, яке він намагався приховати.

— Юлю... У мене є дещо для тебе, — тихо й урочисто промовив він.

Дівчина здивовано підняла брови, не встигнувши нічого відповісти, як Леандро раптом зробив крок назад і впевнено встав на одне коліно прямо перед нею на дерев'яну підлогу тераси. Юлія застигла, вона абсолютно не очікувала цього саме зараз. Її серце шалено забилося в грудях, і вона навіть вздохнула набагато глибше, намагаючись вгамувати хвилювання, що підкотилося до горла.

Леандро, відчуваючи, як від хвилювання у нього трохи трусяться руки, дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку й обережно відкрив її. Всередині, виблискуючи під променями вечірнього сонця, лежало дивовижне, витончене кільце. Це була особлива річ — магічна реліквія, яку колись його покійна мати-королева встигла віддати вірним слугам перед своєю смертю. Вона передала це кільце, точно знаючи, що настане день, коли її син пройде крізь усі прокляття і раз Леандро стане справжньою людиною, тепер у нього нарешті з'явиться та єдина, кохана дівчина, кому він зможе з гордістю дарит свою чисту людську любовь і вірність на все життя.

Леандро підняв погляд на Юлію, його голос здригнувся від надлишку почуттів:

— Дорога моя, єдина Юлю... Кожен день я дякую небу і всім вищим силам за те, що ти колись з'явилася в моєму житті. Я благараляр тобі за все... За те, що ти не злякалася моєї темряви, що ти боролась за мене до самого кінця і ніколи, попри жодні смертельні прокляття, не кинула мене в біді. Ти — найчудовіша, найпрекрасніша людина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Я хочу засинати і прокидатися поруч із тобою щодня. Виходь за мене, Юлю. Стань моєю дружиною на суші й назавжди.

Юлія дивилася на обручку, і з її очей відразу ж викрикнули і потекли рясні, гарячі сльози чистого, абсолютного щастя. Емоції настільки переповнили її, що вона майже без сил, але з диким захватом викрикнула на всю терасу:

— Так! Звичайно, так, мій коханий! Тисячу разів так!

Вона не витримала і відразу ж опустилася разом із ним на коліна прямо на підлогу, не звертаючи уваги на свою гарну сукню. Леандро від шаленого, безмежного счтьи посміхнувся на всі тридцять два зуби, його руки більше не тремтіли — він обережно взяв її тендітний пальчик і відразу надів їй на руку це сяюче материнське кільце, яке сіло просто ідеально.

У ту ж секунду вони міцно, до болю в ребрах обнялися, падаючи в обійми одне одного прямо на терасі. Навколо них ніби перестав існувати весь земний світ: зник гуркіт музики з будинку, зникли голоси друзів, розчинилися в літньому повітрі минулі образи, закляття Кракена та страхи перед майбутнім. Вони існували в цьому всесвіті тільки вдвох — звичайна дівчина з вогняним волоссям і колишній морський принц, чиє кохання виявилося сильнішим за саму смерть. Тепер попереду на них чекало довге, справжнє людське життя, скріплене обітницею вірності під лазуровим вечірнім небом.