Розділ 21. Подих гір та таємниця срібного серця

Розділ 21. Подих гір та таємниця срібного серця

Ранок на Майорці видався прохолодним, але сонце вже готувалося розпалити небо золотими барвами. Біля підніжжя скель стояв потужний позашляховик, завантажений усім необхідним для справжньої експедиції. Дон Алехандро сьогодні виглядав не як старий відшельник, а як справжній Індіана Джонс: на ньому був шкіряний капелюх, міцні черевики, а через плече перекинута сумка з магічними сувоями. Він ретельно перевіряв запаси води, їжі та спеціальне спорядження — лопати та кирки, адже шлях до вершини гори Муласен не обіцяв бути легким. Саме там, у розрідженому повітрі найвищого піку, можна було відкрити портал до Скляної Лагуни.

Анхель, одягнений у просту чорну майку та джинси, допомагав завантажувати речі. Він був зосередженим і мовчазним. Юлія, спостерігаючи за цими приготуваннями, відчувала, як у грудях тріпоче надія. Нарешті! Нарешті вона зможе зняти це прокляття, і Леандро назавжди стане людиною, вільною від пасток Кракена Тора.

Вона вже збиралася сісти в джип, коли раптом почула знайомий голос:

— Стій, Юліє! Зачекай!

Це був Леандро. Він швидко підходив до машини, стискаючи щось у кулаці. Його погляд був сповнений ніжності та прихованого суму. Юлія відчула, як серце пропустило удар. «Невже він дізнався? Невже зрозумів, куди ми їдемо насправді?» — промайнуло в її голові.

Але Леандро нічого не підозрював. Він зупинився прямо перед нею і повільно розтиснув кулак. На його долоні лежало витончене срібне ожерелля у вигляді серця, що виблискувало на сонці.

— Це мені? — Юлія миттєво посміхнулася, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами полегшення.

— Тобі, — тихо відповів Леандро. Він натиснув на маленьку защіпку, і кулон відкрився. Всередині було викарбувано напис: «Я твоя назавжди». — Щоб ти, коли будеш сумувати в дорозі, пам’ятала про мене. І про те, що ми завжди разом, навіть якщо нас розділяють милі.

Він обережно підійшов ззаду і застебнув ланцюжок на її шиї. Його пальці на мить торкнулися її теплої шкіри, і Юлія здригнулася від цього контакту. Анхель, побачивши цю сцену, різко відвернувся до багажника. Важко було сказати, що він відчував — легкі ревнощі чи просто незручність від того, що став свідком такої інтимної миті між його найкращим другом і дівчиною, яку вони обоє цінували по-своєму.

Юлія обернулася до Леандро, і вони злилися в пристрасному, довгому поцілунку. Це було прощання, сповнене обіцянок.

— Я скоро повернуся, мій милий, — прошепотіла вона, коли вони нарешті відсторонилися. Леандро лагідно погладив її по щоках, прибираючи пасмо рудого волосся, що вибилося з-під стрічки.

— Бережи себе, моя Юліє. Я буду чекати кожної секунди.

Юлія сіла в машину, і Дон Алехандро одразу завів двигун. Позашляховик рушив, здіймаючи куряву. Леандро довго стояв на місці, супроводжуючи машину поглядом, поки вона не зникла за поворотом. Він уже почав скучати, і ця порожнеча в грудях знову відгукнулася різким болем. Кракен не спав.

— Господи, треба з цим покінчити, — процідив Леандро крізь зуби, затискаючи груди рукою. — Якщо Юлія поїхала до рідних, я маю час розібратися зі своїми. Я попливу до батьків, а потім — до Морського Короля. Він має допомогти мені! Я хочу назавжди бути людиною!

Він не міг більше терпіти цю слабкість. Рішуче розвернувшись, Леандро розбігся і з високого виступу пірнув прямо в блакитну безодню океану. У польоті його тіло почало стрімко змінюватися: ноги зрослися в могутній хвіст, шкіра вкрилася смарагдовою лускою, а зябра спрагло розкрилися, вловлюючи рідну воду. Тепер він був не просто хлопцем, він був морським воїном, що йшов на зустріч зі своєю долею, поки Юлія підіймалася на вершину Муласена, щоб здійснити неможливе.

Два світи знову розділилися, щоб зустрітися в останній вирішальній битві за життя і любов.

Товща води прийняла Леандро у свої холодні обійми, і на мить він відчув полегшення. Тут, у рідній стихії, магія Кракена не так сильно тиснула на легені, але біль у серці нікуди не зник. Він стрімко розсікав хвилі, наближаючись до родинного грота, прихованого за кораловими рифами. Смарагдова луска сяяла в променях світла, що пробивалися крізь товщу океану, але обличчя принца було похмурим.

Коли він увірвався до центральної зали, Паула вже чекала на нього. Вона відчула його наближення заздалегідь — серце матері завжди налаштоване на ритм дитини. Побачивши сина, вона не кинулася обіймати його. Її погляд був суворим, а плавники напружено тремтіли.

— Ти знову повернувся, Леандро, — її голос пролунав у воді, як низький гул припливу. — Але я відчуваю на тобі запах суші. Ти пахнеш пилом, залізом і... нею.

— Мамо, я прийшов за порадою, — почав Леандро, намагаючись зберегти спокій. — Я більше не можу так жити. Кракен Тор висмоктує мої сили. Кожен день на горі, поруч із Юлією, стає для мене випробуванням. Я хочу знайти спосіб розірвати цей зв'язок. Я хочу залишитися з нею назавжди.

Паула різко підпливла ближче, її очі спалахнули гнівом і болем.

— Назавжди? Ти божеволієш, сину! Ти — принц великого океану! Твоя кров належить безодні, твій подих належить хвилям. Ти хочеш проміняти безсмертну велич моря на кілька десятків років у сухому, тісному світі людей?

— Цей світ не тісний, мамо, якщо в ньому є Юлія! — вигукнув Леандро, і від його голосу здригнулися дрібні бульбашки повітря. — Ви з батьком завжди казали, що наша сила в нашому серці. Моє серце обрало її.

Паула схопила його за плечі, її пальці з перетинками міцно стиснули його смарагдову шкіру.

— Вона — людина! Вона старіє, як в'яне квітка на сонці. Вона — слабка істота, яка навіть не може дихати поруч із тобою тут, удома. Кракен Тор використовує твою слабкість, твою так звану «любов», щоб знищити наш рід. Поки ти там, ти вразливий. Ти вбиваєш себе заради ілюзії! Я забороняю тобі навіть думати про те, щоб стати одним із них. Це зрада свого народу, Леандро!