Розділ 18. Зоряний пил та дихання вічності

Розділ 18. Зоряний пил та дихання вічності

Минуло два роки. Час на суші летів зовсім не так, як у підводному царстві — він вимірювався не припливами, а шкільними дзвониками, прочитаними книгами та спільними вечорами. Леандро виповнилося п'ятнадцять. Він помітно витягнувся, розправив плечі, а його погляд став глибшим, хоча в ньому все ще можна було розгледіти відблиск морської хвилі. Юлії виповнилося чотирнадцять — вона перетворилася на чарівну юну дівчину, чиє руде волосся тепер здавалося ще яскравішим на фоні українських краєвидів.

Ці два роки були наповнені життям. Вони разом долали труднощі контрольних робіт, ходили в кіно на останні ряди, сміялися з жартів Бориса та бавилися з маленьким Яриком, який уже впевнено бігав по дому. Кожного літа вони поверталися до Іспанії, де на них чекали Паула, Уго та незмінний Анхель, чиї розповіді про підводні пригоди ставали дедалі неймовірнішими. Між Леандро та Юлією виник такий міцний зв'язок, що вони відчували настрій одне одного без жодного слова.

Останнім часом їх захопив космос. Леандро, який раніше знав лише зорі, що відбивалися у воді, тепер прагнув зрозуміти ті, що палали у нескінченній порожнечі.

Того вечора вони вийшли на балкон під час канікул. Леандро дбайливо встановив телескоп, який йому подарував Борис на день народження. Небо над Майоркою було чистим, наче вимитим чорним оксамитом, засипаним діамантовою крихтою.

— Подивися, Юлю, — прошепотів Леандро, підкликаючи дівчину до окуляра. — Бачиш ту яскраву крапку? Це Марс. А он там, трохи лівіше — Плеяди. Вони схожі на розсипані перлини.

Юлія припала до телескопа, і її подих перехопило. — О боже, Леандро... Це так гарно. Вони здаються такими близькими, ніби можна простягнути руку і торкнутися. Космос такий же безмежний, як і твій океан, правда?

— Навіть більше, — відповів він, але його голос раптом став серйозним. — Знаєш, колись я думав, що немає нічого більшого за безодню. Але тепер я знаю, що є щось значно масштабніше за всесвіт.

Юлія відірвалася від телескопа, зачудована його тоном. — Подивися тепер на мене, — ніжно попросив Леандро.

Вона обернулася. У світлі місяця обличчя Леандро здавалося витесаним із білого мармуру, а очі сяяли неземним світлом. Він повільно підійшов ближче, і Юлія відчула, як її серце почало вистукувати шалений ритм. Леандро обережно взяв її обличчя у свої долоні — вони були прохолодними, але водночас неймовірно ніжними.

Він нахилився, і вперше у своєму житті відважився на те, про що мріяв останні два роки. Його губи торкнулися її губ — це був легкий, несміливий, але сповнений глибокої істини поцілунок. Для Юлії весь світ навколо перестав існувати: зникли зорі, зник шум прибою, залишився тільки він.

Коли Леандро відсторонився, Юлія стояла з широко розплющеними очима, а її щоки палахкотіли густим рум’янцем. Вона вперше пізнала смак справжнього поцілунку.

— Все добре? — збентежено запитав він, заглядаючи їй в очі. — Тобі... тобі подобається?

Юлія оговталася і на її обличчі з’явилася та сама грайлива, трохи сором’язлива усмішка, яку він так любив.

— Дуже, Леандро, — прошепотіла вона, притискаючись до його грудей. — Обіцяй мені... давай ніколи не розлучатися. Що б не готувало нам майбутнє.

— Я теж цього хочу, — відповів він, міцно обіймаючи її. — Я залишуся з тобою тут, навіть якщо море кликатиме мене кожного дня. Моє місце там, де ти.

Але щойно він вимовив ці слова, Леандро знову відчув знайомий, уже звичний, але такий болючий спазм. Він мимоволі почав задихатися, жадібно ковтаючи нічне повітря, яке раптом здалося йому занадто сухим і гострим, наче бите скло. Кракен Тор не забув свою обіцянку — отрута безодні продовжувала повільно руйнувати його легені на суші.

Юлія миттєво відчула, як він здригнувся. Вона відсторонилася і з острахом подивилася на нього:

— Знову? Леандро, тобі знову важко дихати?

Хлопець, долаючи біль, через силу посміхнувся і лагідно торкнувся її щоки.

— Все добре, Юлю. Заради тебе я піду на будь-яку жертву. Якщо мені доведеться обирати між морем і тобою... я оберу тебе. Бо в морі я буду дихати, але помру від самотності. А тут... я буду задихатися, але житиму, поки ти поруч.

Сльози забриніли на очах Юлії. Вона зрозуміла, яку ціну він платить за кожну хвилину їхнього спільного щастя.

— Ах, Леандро... — вона обхопила його шию руками, притягуючи до себе.

І під безкраїм небом Майорки, під поглядом холодних зірок, вони знову злилися в поцілунку. Це був поцілунок, у якому змішалися сіль морських сліз і солодкість першого кохання. Вони не знали, скільки часу їм відведено, але цієї миті вони були сильнішими за будь-яке закляття Кракена. Їхня любов стала їхнім киснем, а спільні мрії — щитом проти темряви, що чекала в глибині.