Розділ 17. Вузлик на пам'ять та перший шкільний поріг

Розділ 17. Вузлик на пам'ять та перший шкільний поріг

Ранок в українському місті зустрів Леандро не криком чайок, а бадьорим багатоголоссям вулиць за вікном. Сонячні промені пробивалися крізь легкі фіранки, витанцьовуючи на стінах кімнати, яку Борис і Тетяна дбайливо облаштували для гостя. Хлопець стояв перед великим дзеркалом у повний зріст, розглядаючи своє відображення. На ньому була білосніжна сорочка, яка здавалася йому занадто крохмальною, та темні штани, що незвично облягали ноги. На відміну від легкого морського вбрання, цей одяг відчувався як справжні обладунки.

Леандро нервово поправив комірець, коли раптом почув знайомий голос:

— Леандро! Ти готовий? Ми запізнюємося!

До кімнати зайшла Юлія. Вона виглядала неймовірно: біла блузка підкреслювала її яскраві руді коси, а строга темна спідниця додавала їй вигляду справжньої вченої леді. В руках вона тримала тонку смужку тканини — галстук.

— Ого... — видихнула Юлія, зупинившись у дверях. — Леандро, тобі неймовірно личить! Ти виглядаєш як справжній принц... ну, тобто, як звичайний дуже симпатичний хлопець. Ти звикнеш!

Леандро незграбно посмикав себе за манжет.

— Поки що мені дуже незвично, — зізнався він із легкою посмішкою. — Все таке... сухе і тісне. Але мені справді цікаво побачити цю вашу школу. Ти казала, там багато книг і знань.

Юлія підійшла ближче, її очі іскрилися від захвату.

— Ти дізнаєшся стільки всього цікавого! Географія, історія, література... Ти будеш найкращим учнем, я впевнена.

Вона зупинилася прямо перед ним. Від неї пахло полуничним шампунем і тим самим затишком, який він так полюбив. Юлія підняла руки й накинула галстук йому на шию. Леандро завмер, відчуваючи близькість дівчини.

— А що це ти робиш, Юліє? — тихо запитав він, дивлячись, як її тонкі пальці спритно маніпулюють тканиною.

— В’яжу тобі галстук, — відповіла вона, зосереджено сопучи. — У наших школах так прийнято. Це ознака галантності. Вчителі люблять, коли учні виглядають охайно і серйозно. Ось так... ще один вузлик...

Вона на мить підняла погляд і зустрілася з ним очима. Відстань між ними була такою маленькою, що Леандро міг перерахувати кожну ластовинку на її носі. Юлія затягнула вузол і акуратно розправила комірець.

— Тепер ти виглядаєш бездоганно. Тобі дуже пасує цей колір, він підкреслює твої очі.

Леандро подивився у дзеркало.

— Круто, — щиро посміхнувся він. — Мені подобається. Я почуваюся... по-іншому. Сильнішим.

Але раптом у цей солодкий момент щось гостро кольнуло в самих грудях. Це був той самий холодний відгомін магії Кракена Тора. Серце на мить стислося, а подих перехопило, наче замість повітря в легені потрапила густа нафта. Леандро мимоволі зблід і похитнувся, притиснувши руку до серця.

Юлія миттєво зреагувала. Вона схопила його за лікті й зазирнула в обличчя, її голос був сповнений тривоги:

— Леандро! Що сталося? Тобі погано? Ти знову задихаєшся?

Хлопець зробив глибокий вдих, перемагаючи біль. Він бачив страх у її очах і знав, що не має права лякати її зараз, у перший день їхнього спільного навчання. Він змусив себе вирівнятися і видавити заспокійливу посмішку.

— Не хвилюйся, Юлю. Все гаразд. Просто... мабуть, галстук занадто туго затягнула, — пожартував він, ховаючи справжню причину нездужання. — Мені здалося, що серце просто збилося з ритму від хвилювання перед уроками.

— Справді? — вона все ще підозріло мружилася, але трохи розслабилася. — Дивись мені, якщо щось не так — одразу кажи.

— Юліє! Леандро! Сніданок на столі, машина чекає! — пролунав голос Тетяни з першого поверху. — Швидше, бо запізнитеся на перший дзвоник!

Юлія схопила свій рюкзак і, не випускаючи руки Леандро, потягнула його до виходу. Хлопець відчував, як її долоня тремтить — вона хвилювалася не менше за нього, боячись, як однокласники сприймуть її друга. Але Леандро, бачачи це, сам стиснув її руку міцніше.

— Все буде добре, Юліє, не хвилюйся, — промовив він, коли вони вибігали з дому. Тепер він був її опорою.

Вони сіли в машину Бориса, яка швидко помчала їх через ранкове місто до великої будівлі школи. Леандро дивився у вікно на багатоповерхівки, на людей, що поспішали на роботу, і відчував, як усередині нього народжується нова сила. Нехай Кракен готує свої пастки, нехай повітря стає важчим — поки Юлія поруч, поки вона вірить у нього, він готовий вивчити всі уроки цього світу і довести, що любов не має кордонів між водою та суходолом.

Шкільне подвір'я гуло, наче розбурханий вулик. Сотні учнів у святковій формі, оберемки квітів і гучна музика створювали таку какофонію звуків, від якої в Леандро паморочилося в голові. В океані звук поширюється інакше — він м'який і глибокий, а тут він бив гострими голками прямо в барабанні перетинки.

Юлія міцно тримала його за руку, ведучи крізь натовп до їхнього класу. Вона відчувала, як напружений кожен м'яз у тілі юнака. — Просто дихай, Леандро. Глибоко дихай, — шепотіла вона, помічаючи, як його очі стають то надто синіми, то знову набувають звичайного темного відтінку.

Коли вони підійшли до своєї групи, десятки допитливих очей вп'ялися в «новенького». — Ого, Юль, це хто? Твій хлопець з Іспанії? — вигукнула Катя, найбалакучіша дівчина в класі. — Який він... незвичайний. Дивись, які в нього очі, наче море перед штормом!

Леандро намагався посміхнутися, але кожна клітина його тіла кричала про небезпеку. Йому здавалося, що всі ці люди бачать його луску крізь тонку тканину сорочки. Раптом повітря здригнулося від різкого, пронизливого звуку.

ДЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗИІІІІНЬ!

Перший шкільний дзвінок пролунав так несподівано і гучно, що Леандро здригнувся, наче від удару током. Для його надчутливого слуху цей звук був подібним до вибуху глибинної бомби. У грудях знову спалахнув той самий холодний біль, а зябра під комірцем сорочки відчайдушно запульсували, намагаючись знайти вологу в сухому ранковому повітрі.