Розділ 16. Українське небо та перший подих чужого світу

Розділ 16. Українське небо та перший подих чужого світу

Шлях із сонячної Майорки до серця України здавався Леандро нескінченною подорожжю крізь простори й виміри. Спочатку був потяг до Мадрида, де стукіт коліс заколисував його тривогу, а потім — гамірний аеропорт і величезний залізний птах, що підняв їх високо над хмарами. Для сина океану, який звик до глибин, висота була справжнім випробуванням. Кожен ковток повітря в літаку здавався йому штучним, але тепла долоня Юлії, що стискала його руку, давала сили.

— Ми з усім впораємося, Леандро, — шепотіла Юлія, коли вони приземлилися. — Ти обов’язково сподобаєшся моїй мамі. Тільки... вона поки не має знати, хто ти насправді. Для неї ти просто мій особливий друг з Іспанії.

Коли вони вийшли з термінала аеропорту, Леандро завмер. Повітря тут було іншим — густішим, із запахом хвої, ранньої роси та великого міста. Це була батьківщина Юлії, країна, про яку вона стільки розповідала. До виходу під’їхав блискучий чорний позашляховик. За кермом сидів Борис, вітчим Юлії.

— Привіт, мандрівники! — радісно вигукнув він, виходячи з машини й широко усміхаючись. — Застрибуйте швидше, на вас уже чекають!

Леандро та Юлія сіли на заднє сидіння. Борис був успішною людиною, працював у великій фірмі, і комфорт його автомобіля вразив Леандро. Усе було надто новим: шкіряні крісла, тиха музика, швидкісні траси. Це було так далеко від затишних піщаних берегів Майорки, від рідних підводних печер, де залишилися Паула та Уго. В якийсь момент серце Леандро стиснулося від раптової туги за Анхелем, з яким вони ділили кожну пригоду, і за Доном Алехандро, який став для нього справжнім ангелом-охоронцем.

Машина зупинилася біля гарного сучасного будинку. На порозі їх уже чекала Тетяна — мама Юлії. У неї на руках солодко сопів маленький згорточок — Ярік, який народився зовсім нещодавно.

— Юлечко! Донечко! Як же я рада! — Тетяна міцно обійняла Юлію, ледь не розбудивши немовля. — Як пройшли канікули з батьком? Як Матео?

Юлія, сяючи від щастя, почала швидко розповідати про море, про рибалку та про те, як познайомилася з Леандро. Тетяна спочатку кинула на юнака прискіпливий, майже підозрілий погляд. Вона була матір'ю і звикла оберігати свою доньку від усього невідомого. Але коли Леандро зробив крок вперед і подивився на неї своїми неймовірно чистими, глибокими очима, в яких відбивалося все небо Майорки, крига в її серці розтанула. Його обличчя випромінювало таку щирість і доброту, що не повірити йому було неможливо.

— Ти, мабуть, і є той самий Леандро, який врятував нашу Юлю, — Тетяна м’яко всміхнулася. — Видно, що ти гарний хлопець. Проходьте швидше в дім. Я якраз спекла фірмовий яблучний пиріг і заварила свіжий чай.

У домі пахло корицею та домашнім затишком. Для Леандро це був зовсім новий аромат — запах сімейного вогнища на суші. Коли вони сіли за стіл, Юлія обережно взяла братика на руки й піднесла до Леандро.

— Дивись, це Ярік, — прошепотіла вона.

Леандро завмер. Він ніколи не бачив таких крихітних людських створінь. Він нахилився до малюка й тихо промовив: «Сюсюсю...», торкнувшись пальчиком його маленької долоньки. Ярик раптом розплющив очі й замість того, щоб заплакати, схопив Леандро за палець і весело писнув.

— Ого! — здивувалася Тетяна. — Він зазвичай боїться чужих, а до тебе одразу потягнувся. Це добрий знак! Пограєте з ним пізніше, а зараз — пригощайтеся пирогом.

Леандро відкусив шматочок пирога, і тепло розлилося по його тілу. Це було смачно, по-новому, але водночас він відчув легкий укол у грудях — магія Кракена Тора продовжувала діяти. Тут, далеко від моря, дихати ставало трохи важче, хоча він старався цього не показувати. Але дивлячись на щасливу Юлію, на малюка Ярика та гостинну Тетяну, Леандро зрозумів: він боротиметься за це нове життя. Тут, в Україні, почалася його нова історія, де замість морської піни була тепла родина, а замість підводних палаців — школа та перші справжні людські обов'язки.

Вечір минув у теплих розмовах. Леандро знав, що влітку вони обов'язково повернуться до Іспанії, до рідних берегів, але зараз він мав навчитися бути частиною цього світу. Світу, де яблучний пиріг і дитячий сміх були сильнішими за будь-які прокляття глибин.