Розділ 15. Колія в майбутнє: Прощання на пероні

Розділ 15. Колія в майбутнє: Прощання на пероні

Ранок видався туманним і вологим, але цей туман не був похмурим — він нагадував м’яку ковдру, що дбайливо огортала Майорку перед великими змінами. Залізничний вокзал зустрів друзів гучним гуркотом металу та свистом пари. Сьогодні був особливий день: Юлія поверталася до великого міста на навчання, і цього разу вона їхала не сама.

Юлія стояла біля вагона, міцно обіймаючи батька. Матео, старий загартований морем рибалка, ледве стримував сльози, поплескуючи доньку по спині.

— Бережи себе, донечко. Вчися добре, — бурчав він, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Тату, я обов'язково приїду влітку! — обіцяла Юлія, витираючи очі. — Ми будемо щодня зідзвонюватися. Обіцяю, я буду обережною.

Потім вона повернулася до Леандро. Юлія взяла його руки у свої, відчуваючи знайоме тепло, яке тепер стало для неї найріднішим.

— Приїжджай... обов'язково приїжджай, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі. — Без тебе там усе буде сірим. Вона ніжно піднялася на курчата і швидко поцілувала його в щоку. Леандро на мить завмер, а його обличчя вкрилося легким рум’янцем, що так дивно контрастував із його морською природою. Юлія посміхнулася і зайшла у вагон, займаючи своє місце біля вікна.

Тим часом до Леандро підійшли Паула та Уго. Вони тримали в руках велику дорожню сумку, наповнену речами, які могли знадобитися синові на суші.

— Ми зібрали все необхідне, синку, — сказала Паула, поправляючи комірець на сорочці Леандро. — Ми зв’язалися з матір’ю Юлії. Вона знає про все... ну, майже про все. Вона згодна, щоб ти жив у них. Так ти будеш поруч із Юлією, і ми будемо спокійні, знаючи, що ти під наглядом.

Уго поклав свою важку руку на плече Леандро. У його погляді більше не було сумнівів — лише глибока батьківська любов і повага до вибору сина.

— Ми щасливі, що ти підеш до школи, — твердо промовив Уго. — Ти довів, що твій розум так само гострий, як і твій плавник. Пам'ятай: цей світ складний, але ти сильніший, ніж здаєшся.

Паула притиснула сина до себе, міцно обіймаючи його.

— Що б не сталося, Леандро, пам’ятайте: ми завжди любимо тебе. Океан завжди чекатиме на твоє повернення, але зараз твоє місце — там, де твоє серце

. Леандро нахилився і лагідно потерся носиком об щоку матері — цей жест був традиційним для їхнього народу, виражаючи найвищу ступінь довіри та ніжності.

— Я теж люблю вас, — тихо відповів він. — Дякую, що відпустили мене.

На пероні також стояв Анхель. Він виглядав трохи сумним, але старався триматися бадьоро.

— Ну що, брате, — він простягнув руку для міцного рукостискання. — Не забувай нас тут, на островах. Вчися так, щоб усі вчителі повідкривали роти від подиву. Обіцяю приїжджати в гості, як тільки випаде нагода! Може, і я колись наважуся покинути ці скелі.

Леандро востаннє глянув на друзів та батьків, підхопив сумку і зайшов у вагон. Поїзд здригнувся і повільно рушив. Леандро швидко знайшов купе, де сиділа Юлія. Побачивши його, вона сяяла від радості. Хлопець сів поруч і одразу відчув, як вона пригорнулася до нього, кладучи голову на плече.

— Ми справді будемо вчитися разом? — запитала вона, дивлячись на краєвиди Майорки, що почали проноситися повз вікно.

— Так, — відповів Леандро, обіймаючи її. — Я буду вчитися всього: математики, історії... і того, як бути людиною поруч із тобою. Ми подолаємо все разом.

Юлія заплющила очі, відчуваючи неймовірний спокій. Вони їхали назустріч новому життю, де не було місця страху перед Кракеном чи зневазі Рікардо. Позаду залишилося море, сповнене таємниць, а попереду чекав величезний світ, де кожен день буде новою сторінкою їхньої спільної книги.

Поїзд набирав швидкість, несучи принца океану та доньку рибалки в майбутнє, про яке вони навіть не наважувалися мріяти. І хоча вони залишали свій дім, вони знали головне: їхній справжній дім тепер там, де вони разом.

Поки поїзд стрімко ніс закоханих назустріч новим мріям, а за вікнами миготіли мальовничі долини Майорки, далеко внизу, у найтемнішій западині Середземного моря, панувала інша атмосфера. Там, де сонячне світло ніколи не торкалося дна, а тиск води міг розчавити сталь, Кракен Тор готував свою найстрашнішу помсту.

Гігантський морський дракон повільно ворушив своїми масивними щупальцями, підіймаючи з дна хмари мулу та прадавнього пилу. Його очі, великі, як жорна, світилися зловісним фосфоресцюючим світлом. Він не просто злився — він розраховував кожен свій наступний крок. Перемога Леандро на Чорних Скелях була лише першим раундом, і Кракен не збирався залишати це просто так.

— Ти думаєш, що людське повітря зробить тебе вільним, маленький принце? — прошипів Тор, випускаючи з пащі бульбашки отруйного газу. — Ти думаєш, що кохання дівчинки замінить тобі силу океану? Ти помиляєшся...

Кракен почав читати стародавнє заклинання на забутій мові безодні. Він знав, що не може просто вийти на сушу і забрати Леандро, але він міг діяти тонше. Його магія почала повільно сплітатися в невидиму нитку, що тягнулася за поїздом, прямо до серця хлопця.

План Тора був підступним: він вирішив потроху, крапля за краплею, висмоктувати життєву силу Леандро. Кожен день, проведений на поверхні, мав ставати для принца океану дедалі важчим. Кракен заклав у магію особливу умову: що більше Леандро звикатиме до людського життя, то швидше його легені втрачатимуть здатність засвоювати повітря суші.

— Незабаром ти почнеш задихатися, Леандро, — зловтішався монстр. — Твоє дихання стане коротким, а серце — слабким. І найсолодше в моєму плані те, що саме Юлія, твоя «рятівниця», стане причиною твоєї загибелі.

Кракен знав: через те, що їхні душі тепер були пов’язані, магія Тора живилася саме їхньою близькістю. Що міцніше Юлія притискатиметься до нього, що сильніше вона його кохатиме, то швидше отрута Кракена діятиме на організм хлопця. Юлія хотітиме допомогти, хотітиме врятувати його, але її присутність лише прискорюватиме процес. Вона не зможе дати йому те, що потрібно для життя — воду безодні, а повітря, яким вони дихатимуть разом, стане для Леандро смертельним.