Розділ 12. Пастка для принцеси рибалок

Розділ 12. Пастка для принцеси рибалок

Ранок наступного дня зустрів Юлію важкою тишею. Прокинувшись, вона відчула, що повіки набрякли, а в очах усе ще стояли почервонілі прожилки від нічних сліз. Проте тепло батьківської турботи та вчорашня вечеря трохи вгамували біль у грудях. Вона повільно піднялася, одягнулася й вийшла на кухню, сподіваючись побачити батька.

Але вдома було порожньо. Батько, певно, вирішив дати їй спокій і поїхав на ранковий ринок або знову вийшов у море, щоб залишити доньку наодинці з її думками. Юлія зітхнула й поставила чайник на вогонь. Тиша в будинку здавалася їй затишною, аж поки раптом її не прорізав різкий, неприємний скрип підлогової дошки в передпокої.

Від несподіванки Юлія здригнулася й випустила з рук чашку. Порцеляна зі дзвоном розлетілася на друзки.

— Хто тут?! — скрикнула вона, і її голос здригнувся від паніки. — Бату, це ти? Покажіться!

Котик Мармелад миттєво вигнув спину дугою, його шерсть стала дибки, а з горла вирвалося загрозливе шипіння. Він дивився в бік входу так, ніби там стояла сама смерть. Юлія, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі, схопила перше, що потрапило під руку — старий віник — і, намагаючись надати голосу хоробрості, рушила до прихожої.

— Покажіться! Я не боюся! — вигукнула вона, замахуючись своєю «зброєю».

Але вона не встигла навіть роздивитися нападників. Чиясь важка рука грубо схопила її ззаду, а на голову миттєво накинули мішок із цупкої тканини. Світ зник. Юлія закричала, намагаючись вирватися, але сильні руки міцно тримали її, не даючи поворухнутися.

— Ну що, «рибна принцеса»? Попалася? — пролунав над самим вухом знайомий огидний голос.

Це був Рікардо. У його шепоті відчувалося стільки отрути й задоволення, що Юлію пересмикнуло від огиди. Вона відчувала запах його дорогих парфумів, змішаний із запахом заліза.

— Тепер твої дружки пішли... Це я постарався, щоб вони накивали п’ятами, — продовжував він, поки його посіпаки обмотували руки дівчини мотузкою. — Ти їм не потрібна. Вони — монстри, а монстри не мають серця. Але ти станеш чудовою приманкою. Твій «морський красень» обов’язково випливе, коли побачить, як його подруга тоне на скелях. Ти все одно вся пахнеш рибою, тож море — твоє місце.

— Пусти! Рікардо, ти божевільний! — кричала Юлія крізь мішок, б’ючись у його руках. — Вони тобі нічого не зробили!

— Заткнися! Хлопці, вантажте її у візок. Веземо до моря, на Чорні Скелі. Там найкращий огляд для мого гарпуна, — скомандував Рікардо.

Друзі Рікардо зі сміхом підхопили Юлію та витягли її з будинку. Дівчина відчувала, як візок підстрибує на каменях, а гуркіт хвиль стає дедалі гучнішим. Вона була в пастці. Її батько був далеко, а Леандро... Леандро вона сама прогнала.

«Будь ласка, Леандро, не йди далеко...» — благала вона в думках, кусаючи губи до крові. — «Якщо ти справді відчував те саме, що і я, повернись. Не заради мене, а щоб врятувати себе від цієї ненависті».

Вона знала: Рікардо не зупиниться ні перед чим. Тепер вона була не просто дівчинкою, яку він колись образив, вона була ключем до його кривавого тріумфу. І єдина надія була на те, що «Морське серце» Леандро виявиться сильнішим за її власні слова прощання. А тим часом на небі збиралися хмари, віщуючи, що цей день на березі Майорки закінчиться або великим спасінням, або трагедією, про яку море пам’ятатиме вічно.

Леандро біг знайомою стежкою, не відчуваючи землі під ногами. Його легені, все ще не до кінця звиклі до сухого земного повітря, палали, але він не зупинявся. У голові набатом стукали слова з тієї самої книги: «За кохання потрібно боротися». Він не міг піти. Не міг просто розчинитися в морській піні, залишивши Юлію саму в цьому холодному світі, де за кожним рогом ховається злоба Рікардо. Він мусив зізнатися їй, що його природа — це не небезпека, а частина його самого, і що його серце, якого б кольору не була шкіра, належить їй.

Він увірвався до будинку, важко дихаючи.

— Юліє! — крикнув він, сподіваючись почути її дзвінкий голос. — Юліє, це я! Будь ласка, вислухай мене!

Але відповіддю йому була гнітюча, неприродна тиша. У повітрі все ще витав аромат ранкового чаю, але щось було не так. Леандро відчув, як по спині пробіг холодок — інстинкти морського жителя, звиклого чути хижака за милю, спрацювали миттєво. Це була тривога. Липка, густа, вона заповнювала кімнати.

Він пробіг на кухню: на підлозі лежали уламки розбитої чашки. Вода вже встигла ввібратися в дерево, залишивши лише темну пляму.

— Юліє, ти де?! — його голос зірвався на крик.

Він розчинив двері в її кімнату. Там панував безлад, не властивий акуратній Юлії. І тут з-під ліжка пролунало жалібне, тривале «Мяу». Мармелад вийшов до Леандро, його хвіст нервово сіпався, а очі-гудзики дивилися з неприхованим жахом. Кіт підійшов до ніг юнака і почав відчайдушно нявкати, дряпаючи кігтями підлогу і вказуючи в бік виходу.

Леандро опустився на коліно, дивлячись в очі тварині.

— Її викрали? Або з нею щось сталося? — прошепотів він, і його руки мимоволі стиснулися в кулаки. — Мармеладе, де вона? Я не пробачу собі... ніколи не пробачу, якщо з нею щось трапиться через мене. Це я приніс небезпеку в цей дім.

У цей момент у передпокій увірвався Анхель. Він важко дихав, його одяг був у пилу, а обличчя виражало цілу гаму почуттів — від злості до глибокого співчуття.

— Ти божевільний, Леандро! — випалив він, зупиняючись у дверях. — Я біг за тобою через увесь ліс! Ти хоч розумієш, що ти робиш?

Але побачивши бліде обличчя друга і його гарячковий погляд, Анхель осікся. Він підійшов ближче і поклав руку на плече Леандро.

— Слухай... я довго думав. Там, біля хатини. Я вирішив, що підтримаю тебе, чого б мені це не коштувало. Якщо Юлія тобі така дорога, якщо вона — твоя доля, я відступлю. Я не стоятиму між вами. Ми брати, Леандро, і твоє щастя — це і моє щастя також.

Леандро схопився, відчайдушно жестикулюючи.