Розділ 11. Гіркота вибору та батьківські обійми

Розділ 11. Гіркота вибору та батьківські обійми

Ніч за вікном ставала дедалі густішою, але в кімнаті Юлії панувала особлива, важка темрява. Дівчинка сиділа на підлозі, притиснувши до себе котика Мармеладика. Рудий пухнастик, який ще вдень виявляв ворожість до гостей, тепер тихо мурчав, ніби відчуваючи, що його господарці потрібна вся підтримка, на яку здатне серце маленької тварини. Мармеладик терся мордочкою об її руки, намагаючись злизати солоні сльози, що беззупинно текли по щоках Юлії.

В її голові, наче заїжджена платівка, прокручувалися події останньої години. Вона не могла заспокоїтися. Усвідомлення того, що Леандро — «морське чудовисько», за яким полює весь острів на чолі з навіженим Рікардо, розривало її навпіл. Одна частина її єства кричала, що вона вчинила правильно, прогнавши його, адже слова дона Алехандро були однозначними: «Відпусти його, якщо хочеш врятувати». Юлія вважала, що її жертовність — це єдиний шлях зберегти йому життя. Але інша частина, та, що пізнала перший трепет закоханості, шепотіла, що це була жахлива помилка.

«Чи зможе він вижити сам? Чи знайде він Анхеля? А що, якщо Рікардо вже наздогнав його?» — ці думки отруювали її розум. Вона картала себе за те, що злякалася його справжньої подоби, хоча в глибині душі розуміла, що колір його шкіри не мав значення порівняно з добротою його очей.

Саме в цей момент вхідні двері рипнули, і в хату зайшов батько. Він повернувся з вечірньої риболовлі, пахнучи сіллю та холодним морем. Побачивши доньку в такому стані, він кинув сіті й миттєво підбіг до неї. Його серце стиснулося від вигляду її розпухлих очей і тремтячих губ.

— Донечко... Юліє, що сталося? — він присів поруч і взяв її холодні руки у свої великі, мозолисті долоні. — Чому ти плачеш? Де хлопці? Де Леандро та Анхель?

Юлія підняла на батька погляд, повний відчаю. Вона хотіла розповісти йому все: і про магію, і про луску, і про пророцтво чарівника, але слова застрягли в горлі.

— Вони... вони пішли, тату, — проковтнувши клубок, прошепотіла вона. — Ми посварилися. Вони більше не повернуться.

Батько пильно подивився на дочку. Він бачив, що вона приховує якусь велику таємницю, щось значно серйозніше за звичайну підліткову сварку. Проте він був мудрою людиною і знав, що зараз не час для допитів. Він просто обійняв її, пригорнувши до своїх грудей, як робив це, коли вона була зовсім маленькою.

— Ох, Юліє... Усе буде добре. У житті бувають шторми, які треба просто перечекати в надійній гавані, — він погладив її по волоссю. — Все владнається, побачиш. Шлях твого серця ще покаже тобі правильний напрямок, не уступай зневірі. Давай я приготую тобі печінку? Ти ж так любила її в дитинстві, пам’ятаєш? Це завжди повертало тобі настрій.

Юлія відчула, як під тиском батьківської любові її стіна відчаю трохи похитнулася.

— Дякую тобі, тату... за те, що ти поруч. Справді, я зовсім не вечеряла. Давай спробуємо.

Поки батько порався на кухні, намагаючись відволікти дочку теплими розмовами та запахом домашньої їжі, Мармеладик раптом підійшов до вікна. Кіт виструнчився і почав уважно вдивлятися в темряву саду. Його звірине чуття підказувало: той морський чужак, якого він подряпав, насправді добрий, і він десь поруч. Крім того, Мармелад відчув дивну вібрацію в повітрі — наче подих магії.

Це був дон Алехандро. Чарівник невидимим духом пролетів повз будинок, спостерігаючи за стражданнями дівчинки. Побачивши її сльози та її щиру турботу про безпеку Леандро, він зрозумів: ці діти вже пов’язані нитками долі так міцно, що розірвати їх не під силу навіть смерті. Їхні душі вже не могли існувати одна без одної.

«Я помилявся, намагаючись їх роз’єднати, — подумав чарівник, стискаючи свою палицю. — Любов, яка здатна на таку самопожертву, заслуговує на захист. Я не дозволю Кракенові чи людям знищити це світло».

Він вирішив, що віднині стане невидимим щитом для Леандро. Якою б не була ціна, він захистить принца океану та доньку рибалки від зазіхань Кракена Тора. Бо почуття Юлії довели: кохання — це найвища магія, яка варта того, щоб за неї боротися до останнього подиху. А надворі, під старим дубом, Рікардо вже прикладав око до прицілу, не знаючи, що проти нього тепер виступають не лише двоє підлітків, а й сама стародавня сила Майорки.