Розділ 10. Гіркий смак істини та ціна спасіння

Розділ 10. Гіркий смак істини та ціна спасіння

Повернення до будинку було болісним. Тиша, що зависла між Леандро та Юлією, була важчою за морську товщу. Леандро відчував, як кожна секунда цієї мовчанки розбиває його надію на друзки. Він бачив, як Юлія стискає кулаки, як вона уникає його погляду, і в глибині душі розумів: їхній казці, їхній спільній історії приходить кінець. Світ людей, такий яскравий і теплий ще вчора, сьогодні зустрів його холодними тінями підозр.

Батько Юлії вже поплив на нічну риболовлю, тож у домі панувала напівтемрява, яку розганяло лише слабке світло самотньої свічки на кухні. Юлія мовчки жестом запросила Леандро всередину. Вона діяла рішуче, хоча її серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути в кожному кутку кімнати. Слова чарівника та перетворення Анхеля не давали їй спокою. Вона мала знати. Вона мусила переконатися.

Юлія підійшла до глечика з водою. Її рука тремтіла, коли вона набирала холодну рідину в склянку. Леандро стояв нерухомо, наче засуджений перед вироком. Він бачив її намір, бачив блиск води, але не поворухнувся.

— Дай руку, — тихо, майже пошепки наказала вона.

Леандро повільно простягнув долоню. Юлія різким рухом вилила воду на його зап’ястя.

Тієї ж миті кімната ніби наповнилася шепотом океану. Там, куди потрапили краплі, шкіра хлопця почала змінюватися прямо на очах. Замість засмаглої людської плоті проступила смарагдово-синя луска, що мерехтіла таємничим світлом навіть у сутінках. Перетинки між пальцями натягнулися, виявляючи його справжню, нелюдську природу.

Юлія завмерла. Вона дивилася на цю руку, на цей дивовижний колір безодні, і в її очах не було огиди. Тільки глибокий, безмежний сум. Вона не закричала, не кинулася тікати, і це принесло Леандро миттєве полегшення, яке, втім, одразу змінилося болем від її наступних слів.

— Значить, це правда... — промовила вона, і її голос здригнувся. — Леандро, ти... ти той самий морський чужак. Ти монстр, про якого кажуть усі навколо.

Леандро опустив голову, ховаючи очі. Луска поступово зникала, коли шкіра підсихала, але істина вже не могла бути прихована.

— Так, — витиснув він із себе. — Пробач мені, Юліє... Пробач, що брехав. Я просто хотів бути з тобою. Я хотів бути людиною заради тебе.

Юлія раптом вибухнула емоціями, її очі наповнилися сльозами:

— Пробачити?! Леандро, ти хоч розумієш, що коїться? На тебе полюють! Рікардо схиблений на цьому гарпуні, все місто шукає тебе зі зброєю в руках! Ти став мені дорожчим за всіх, і саме тому я не можу це просто ігнорувати!

Леандро зробив крок до неї, його голос став твердішим:

— Я не боюся Рікардо! Я не боюся їхнього гарпуна! Юліє, між нами є щось справжнє, я відчуваю це. Я хочу залишитися тут, з тобою. Я піду до школи, я буду працювати, я зроблю все...

Юлія закрила обличчя руками, її плечі здригалися від плачу. Вона кохала його. Вона кохала цього хлопця з очима кольору шторму, навіть знаючи, хто він. Але саме це кохання змушувало її бути жорстокою. Вона знала: якщо він залишиться, він загине. Його вб'ють люди або забере море.

— Ні, Леандро... — вона відштовхнула його руки, коли він спробував її втішити. — Тобі треба йти. Зараз же. Іди в море і ніколи, чуєш, ніколи не повертайся до нашого берега!

Леандро заціпенів. Це було перше справжнє розчарування в його житті — розчарування в коханні, яке, як він думав, могло перемогти все. Його серце, те саме «Морське серце», що живилося надією, тепер наче вкрилося кригою.

— Значить, це твоє останнє слово? — запитав він з гіркотою. — Тоді прощавай, Юліє.

Він розвернувся і швидко вийшов із дому, зникаючи в нічній темряві. Юлія вибігла до своєї кімнати, впала на ліжко і заридала в подушку. Кожен її подих був болем. Вона відмовилася від своєї мрії, від свого першого кохання, аби врятувати його життя. Вона пожертвувала власним щастям, щоб смарагдовий гарпун ніколи не знайшов свою ціль.

Тим часом у глибинах Кракен Тор лютував. План дракона почав руйнуватися. Він очікував, що кохання засліпить Леандро, зробить його легкою здобиччю, але самопожертва Юлії сплутала всі карти. Тепер він не знав, чого очікувати від розчарованого принца.

— Ти думаєш, що врятувала його, дівчинко? — прошипів Тор, випускаючи отруйну хмару диму. — Ні... Розчарування — це теж шлях до темряви. Тепер його серце розбите, і воно пахне ще смачніше.

Леандро йшов до берега, і кожен крок по земній тверді давався йому з зусиллям. Він пізнав солодкість людського життя лише для того, щоб відчути всю гіркоту людської зради. Тепер він був ніким: ні принцом океану, ні людиною. Тільки самотньою тінню на межі двох світів.

Ніч опустилася на Майорку, холодна та байдужа до людських драм. Леандро, чиє серце тепер нагадувало розбите скло, не пішов до моря. Він не міг повернутися в підводне царство, де на нього чекали лише золоті клітки та обов’язки. Ноги самі привели його до старої хижі на околиці, де оселився Анхель.

Анхель саме заварював чай із місцевих трав, намагаючись заспокоїти тремтіння рук після вечірньої бійки та перетворення. Побачивши на порозі Леандро — блідого, із розгубленим поглядом — він завмер. Попри образу за те, що Леандро назвав його «чудовиськом» перед Юлією, Анхель бачив: його друг знищений.

— Вона все знає, — прошепотів Леандро, безсило опускаючись на дерев’яну лаву. — Вона вигнала мене. Сказала ніколи не повертатися.

Анхель зітхнув і поставив перед ним горнятко, з якого йшла пара.

— Я ж казав тобі, Леандро... Люди бояться того, чого не розуміють. Але послухай, завтра на світанку ми підемо звідси. Ми поїдемо в ту подорож, про яку мріяли. Побачимо світ, де ніхто не знає наших імен. Ми знову станемо вільними братами.

Леандро взяв горнятко, але не пив. Його погляд упав на стару, потерту книгу, яку Юлія дала йому почитати. Він згадав одну фразу, що вкарбувалася в його пам'ять: «За справжнє кохання потрібно боротися, навіть коли весь світ стає проти тебе».