Розділ 9. Тріщини в серці та смак зради

Розділ 9. Тріщини в серці та смак зради

Вечірнє повітря було напоєне ароматом квітучих апельсинів, але для Леандро та Анхеля воно здавалося важким, ніби перед штормом. Вони неспішно прогулювалися вздовж узбережжя, де морська піна лизала каміння, нагадуючи їм про дім, який вони залишили. Анхель розмахував руками, з ентузіазмом розповідаючи про блискучі велосипеди, на які вони незабаром зароблять гроші.

— Ми об’їдемо весь цей острів, Леандро! Побачимо гори, про які розповідали чайки, — Анхель намагався звучати весело, але в його очах ховалася тривога. Він сподівався, що подорож допоможе Леандро забути Юлію, повернути їхню колишню дружбу, де не було місця людським дівчатам і небезпечним мріям.

Проте Леандро стояв мовчки, опустивши голову. Його погляд був спрямований у бік будиночка Юлії.

— Пробач, друже... — тихо промовив він. — Але я вирішив. Я піду до школи. Там буде Юлія. Вона обіцяла показати мені світ не через телескоп, а через знання. Я хочу зрозуміти, як живуть люди, про що вони мріють...

Анхель вибухнув. Його терпіння, яке він так ретельно збирав по краплинах, луснуло, як мильна бульбашка.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав?! — закричав він, хапаючи Леандро за сорочку. — Морським монстрам не місце в школі! Ти забув, хто ми? Будь-яка випадкова крапля води, будь-який занадто уважний погляд — і тебе розкриють! Вони вб'ють тебе, Леандро! Ти міняєш своє життя на дівчину, яка навіть не знає, хто ти насправді!

— Що з тобою таке, Анхелю? Звідки в тобі стільки злості? — Леандро з болем дивився на свого найкращого друга, не впізнаючи його.

Але закінчити суперечку їм не дали. З-за густих кущів з’явився Рікардо. Його обличчя світилося зловтіхою, а за спиною стояли кілька міцних підлітків із мотузками в руках.

— О, дивіться, бродяги сваряться! — Рікардо вишкірився, підходячи ближче. — Ви щось приховуєте, я це відчуваю шкірою. Ніякі ви не мандрівники. Ви — щури, що залізли в наш затишний куточок. Я обіцяв помститися, і я тримаю слово. Хлопці, зв'яжіть цього галасливого!

Він вказав на Анхеля. Посіпаки Рікардо зі сміхом накинулися на нього, обмотуючи руки товстою мотузкою. Один із них тримав повне відро води, готуючись вилити його на полоненого.

Леандро відчув, як усередині нього щось спалахнуло. Це не була холодна магія океану, це був людський гнів — гарячий і нестримний. Він підхопив довгу міцну палицю, що лежала поруч, і став у бойову стійку, закриваючи собою Анхеля.

— Не смійте чіпати мого друга! — прокричав він. Його голос тремтів від напруги, але в ньому була сила, яка змусила хуліганів на мить зупинитися.

Рікардо розреготався, дивлячись на таку відвагу.

— Сміливий, так? Але вам тут не місце. Юлія не повинна мати таких «захисників». Рано чи пізно вона дізнається правду, і ця правда принесе їй лише біль. Вона зненавидить тебе, коли побачить, що ти таке.

Почувши ім’я Юлії в такому контексті, Леандро втратив контроль. З гучним криком він замахнувся і з усієї сили вдарив Рікардо палицею по плечу. Син мера зойкнув і відвалився вбік, не чекаючи такої відсічі від «бродяги».

Але в ту ж секунду Леандро впав на коліна, схопившись за груди. Він відчув різкий, пекучий біль там, де билося його «Морське серце». З кожним ударом, з кожним проявом людської люті та земного кохання його чакра — його магічна сутність — витікала з нього, розчиняючись у повітрі. Він слабшав. Його зв'язок з океаном тоншав, і це було ціною за право відчувати по-справжньому.

Анхель, скориставшись розгубленістю нападників, зумів вивільнити одну руку і схопити Леандро.

— Біжимо! Швидше, поки вони не оговталися! — крикнув він.

Вони кинулися в бік лісу, спотикаючись і важко дихаючи. Позаду них лунав оскаженілий голос Рікардо:

— Давайте, тікайте! Вас ніхто не любить! Ви — ніхто! Ви здохнете в цьому лісі, і Юлія навіть не згадає ваших імен!

Леандро біг, відчуваючи, як серце калатає об ребра, ніби намагаючись вирватися на волю. Він знав, що Рікардо помиляється. Юлія кохала його. Але він також відчував, як глибоко під водою Кракен Тор задоволено ворушить щупальцями. Чакра принца стала вразливою. Велике полювання почалося, і тепер проти Леандро був не лише Рікардо, а й сама доля, що вимагала плати за кожну хвилину людського щастя.

Вечірнє море дихало важко, викидаючи на берег сиву піну. Леандро та Анхель бігли, не відчуваючи ніг, поки перед ними не відкрилася безкрая гладінь океану. Леандро першим ступив у воду — прохолодна сіль миттєво заспокоїла його пекучі рани та вгамувала біль у грудях. Море приймало свого принца, шепочучи йому про безпеку, якої не було на суші.

Анхель, важко дихаючи, розмахував руками і кричав, перекриваючи шум хвиль: — Ти бачиш, Леандро?! Бачиш тепер?! Нас тут не люблять! Ти ледь не загинув через того людського виродка! Море врятувало тебе, а не твої книжки чи школа! Ти задихнешся там, друже, зрозумій це нарешті!

Леандро різко повернувся, скидаючи з себе мокру сорочку. Його очі світилися гнівом, який він більше не міг стримувати. — Ти просто заздриш, Анхелю! Заздриш, що моє життя нарешті набуло сенсу, що я знайшов щось дорожче за підводні скелі! Ти боїшся змін, ти боїшся жити!

Анхель штовхнув друга в груди, його голос зірвався на хрип: — Так, я боюсь! Але не за себе, а за нас! І не через зміни, а через Юлію! Ти засліплений нею!

— Тобі вона теж подобається, так?! — Леандро вигукнув це прямо в обличчя другу. — Так! — прокричав Анхель. — Так, вона мені подобається! Вона світло, якого ми ніколи не бачили!

Хлопці зчепилися в лютій бійці, качаючись у прибережній піні. Вони виплескували весь біль і страх, що накопичилися за ці дні. Саме в цей момент на берег вибігла Юлія. Вона шукала їх усюди і тепер, побачивши бійку, з жахом закричала: — Зупиніться! Прошу вас, не сваріться! Що між вами сталося?!

Леандро відсторонився від Анхеля, важко дихаючи. Він підійшов до Юлії, ігноруючи кров на розбитій губі. — Юлю, я вирішив. Я залишаюся тут назавжди. Я піду з тобою до школи. Я буду людиною, якою ти мене бачиш.