Розділ 8. Смак сухопутної тривоги

Розділ 8. Смак сухопутної тривоги

Вода біля скелястого берега Майорки скипіла від потужного припливу, хоча на небі не було жодної хмаринки. З піни та бризок на сухий пісок вийшли двоє: Паула та Уго, батьки Леандро. Їхня шкіра все ще виблискувала синім металічним відтінком, а в очах відбивалася безмежна глибина океану. Рибки-шпигуни вже встигли доповісти королю, що принц став «сухопутним», і тепер вони самі мали переконатися в цьому та повернути сина додому, доки не сталося непоправне.

Паула першою зробила крок на розпечений пісок. Вона здригнулася — для морської мешканки земне тяжіння здавалося нестерпним вантажем. Струсивши з себе залишки солоної води, вона відчула, як магія трансформації перетворює її хвіст на стрункі ноги. Уго, кремезний і суворий, пройшов цей шлях слідом за нею.

— Ми не можемо з'явитися в такому вигляді, — прошепотіла Паула, вказуючи на білизну своєї шкіри. — Треба змішатися з натовпом.

На мотузках біля найближчої хатини рибалки сушився одяг. Уго швидко зняв темно-синю сорочку та грубі штани, а Паула накинула на себе довгу синю сукню, яка кольором нагадувала штормове небо. Одягнувшись, вони рушили в бік міської площі, намагаючись імітувати дивну, переривчасту ходу людей.

Але щойно вони вийшли на головну вулицю, їхні серця похололи. Просто посеред майдану Рікардо, син мера, вихвалявся перед натовпом своїм новим гарпуном. Смарагдовий наконечник зброї виблискував на сонці, наче зміїне око.

— Аха-ха! Вам кінець, морські чудовиська! — вигукував Рікардо, розмахуючи гарпуном. — Сьогодні вночі я принесу батькові голову того синього виродка, що розгулює нашим містом! Нагорода буде моєю!

Паула вжахнулася. Вона схопила Уго за плече, міцно стиснувши його пальцями.

— Уго, ти чув? Люди… вони справді небезпечні. Вони не знають жалю. Наш син десь тут, беззахисний перед цією сталлю. Треба поспішати, доки цей хлопчисько не вбив його!

Уго рішуче розправив плечі, хоча всередині в нього все клекотіло від люті.

— Біжімо. Але як ми впізнаємо його в цій купі людей? Він виглядає як вони, пахне як вони…

Паула озирнулася довкола. Її погляд зупинився на великих дерев’яних відрах із водою, що стояли біля колодязя для напування коней.

— У мене є ідея! — очі жінки блиснули. — Якщо ми не можемо впізнати його очима, нам допоможе море. Будь-яка крапля води розкриє його справжню подобу. Ми будемо обливати кожного підозрілого юнака, доки не знайдемо Леандро. Швидше!

Вони схопили відра і почали пробиратися крізь натовп, викликаючи подив і невдоволення місцевих жителів. Паула та Уго бігли вулицями, шукаючи знайомий силует сина. Вони сподівалися врятувати його від «ілюзії», якою вважали світ людей, не підозрюючи, що Леандро вже не просто гуляє містом.

Він був у будиночку на дереві, тримаючи за руку Юлію. Він пізнав те, чого не знало жодне морське створіння до нього — тепло людського дотику, що сильніше за будь-яку магію океану. Батьки Леандро шукали «чудовисько», а знайшли б закоханого юнака, чиє життя тепер було нерозривно пов’язане з донькою рибалки. А в цей час тінь смарагдового гарпуна вже лягала на їхній шлях, і час до заходу сонця невблаганно спливав.

— Ми витягнемо тебе з цієї пастки, синку, — шепотів Уго, прориваючись крізь ринкову штовханину. — Навіть якщо нам доведеться втопити це місто в сльозах.

Поки на вулицях Майорки батьки Леандро гарячково шукали сина з відрами води, у затишному будиночку рибалки час, здавалося, зупинився. Юлія почувалася найщасливішою людиною у світі. Вона й гадки не мала, що її нові друзі — саме ті «морські чудовиська», на яких Рікардо відкрив полювання. Для неї вони були просто Леандро та Анхель: трохи дивні, щирі та неймовірно добрі.

Вечори проходили за приготуванням традиційних іспанських страв. Вони разом ліпили тортилью та запікали рибу з овочами. Одного разу Леандро, намагаючись бути корисним, випадково забруднив обличчя борошном. Юлія, засміявшись, ніжно витерла його щоку краєм свого фартуха. Її пальці на мить затрималися на його шкірі, і між ними пробігла іскра, сильніша за будь-яку підводну блискавку.

Анхель, спостерігаючи за цією сценою з кутка кухні, відчув, як у грудях щось боляче стиснулося. Він теж відчував до Юлії щось особливе — її сміх діяв на нього, як теплий течія в холодному океані. Проте він бачив, як вона дивиться на Леандро, і вирішив придушити свої почуття, аби не руйнувати дружбу. Проте гіркота ревнощів почала повільно отруювати його серце.

Навіть котик Мармелад відчував, що з гостями щось не так. Зазвичай лагідний рудий клубок шерсті раптом почав дико ричати, дивлячись на хлопців. Його звірине чуття підказувало: вони пахнуть глибиною, сіллю та небезпекою.

— Брись звідси, Мармеладе! Що це з тобою? — вигукнула Юлія, намагаючись заспокоїти улюбленця.

Але кіт, випустивши пазурі, стрибнув і подряпав Леандро в щоку.

— О ні! — Юлія швидко схопила Мармелада й замкнула його в іншій кімнаті. — Пробач мені, Леандро, я не знаю, що на нього найшло!

Вона кинулася до Леандро з антисептиком і ватним диском. Її руки тремтіли, коли вона обробляла маленьку рану на його обличчі. Леандро дивився на неї, бачив її щиру тривогу і раптом перехопив її руки, ніжно торкаючись її щок.

— Юлю, все добре... Це лише подряпина. Можна я тебе дещо запитаю?

Серце Юлії забилося в божевільному ритмі, відлунюючи в самі кінчики пальців.

— Так, Леандро, будь-що... — Ти розповідала про школу... Про те, як там вчать пізнавати світ. Чи можу я піти туди з тобою?

Юлія зраділа так сильно, що миттєво обійняла його, притиснувшись до грудей. Вона так хотіла, щоб він був частиною її повсякденного життя, щоб вони могли бути разом не лише ввечері, а й щодня. У цей момент їхні серця справді почали битися в унісон, створюючи мелодію, яку неможливо було заглушити.

Анхель, який стояв за дверима і чув кожне слово, відвернувся. Його обличчя потемніло.