Розділ 7. Смак дощу та шпигуни безодні

Розділ 7. Смак дощу та шпигуни безодні

Ранок на Майорці розпочався не з лагідного сонця, а з важкого, сірого неба. Леандро прокинувся від дивного звуку — мірного стукоту крапель по дерев’яному даху будиночка на дереві. Одна велика, холодна крапля дощу просочилася крізь шпарину в стрісі й упала прямо на його долоню.

Хлопець здригнувся і відчув знайоме лоскотання під шкірою. Очі його розширилися від жаху: там, де щойно була людська шкіра, почала проступати мерехтлива синя луска. Його пальці стали довшими, а між ними з’явилися тонкі, ледь помітні перетинки. Волога, яку приніс дощ, пробуджувала його справжню природу.

— Анхелю! Прокидайся! — Леандро відчайдушно затряс друга за плече. Анхель підхопився, протираючи очі, але вмить заціпенів. Його руки теж почали синіти, набуваючи вигляду морського чудинця. — О ні… Дощ! Ми зовсім забули, що будь-яка вода повертає нам справжню подобу! — прошепотів Анхель, гарячково шукаючи сухий рушник.

Вони почали швидко, до болю в суглобах, розтирати шкіру, струшуючи кожну краплину, що потрапляла всередину крізь вікно. Тільки-но тіла знову стали сухими, магія маскування повернулася — луска зникла, поступившись місцем людській шкірі. Вони ледь встигли: в цей самий момент двері будиночка відчинилися, і в отворі з’явилася Юлія.

Вона виглядала неймовірно свіжою, попри негоду. На ній був яскравий жовтий дощовик, а на обличчі сяяла радісна усмішка.

— Доброго ранку, соні! У мене чудові новини! — вигукнула вона. — Батько сказав, що візьме вас сьогодні на риболовлю. Він навчить вас ставити сіті, і, головне — він буде вам платити! Ви зможете заробити свої перші гроші.

Леандро подивився на неї, і весь ранковий переляк миттєво зник. Її гостинність і турбота торкалися самих глибин його «Морського серця».

— Дякую, Юлю. Це… це більше, ніж ми могли сподіватися, — щиро відповів він.

Знизу пролунав гучний голос батька Юлії:

— Егей, хлопці! Годі теревенити! Море не чекає, а риба сама в сіті не піде!

Юлія весело підштовхнула їх до виходу.

— Ну все, біжіть! А я побігла до міста — треба продати вчорашні залишки улову, поки покупці не розійшлися через дощ. Побачимося ввечері!

Вона розвернулася і легкою ходою побігла по мокрій стежці. Леандро проводжав її поглядом, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Вона ще не встигла зникнути за пагорбом, а він уже сумував за нею.

— Гей, романтику! — батько Юлії поплескав його по спині, вириваючи з роздумів. — Не стій стовпом, робота сама себе не зробить. Тягніть сіті на човен!

Невдовзі невеликий рибальський човен уже гойдався на хвилях відкритого моря. Дощ вщух, але море залишалося неспокійним. Леандро та Анхель, намагаючись не показувати своєї надлюдської сили, допомагали батькові Юлії розправляти важкі сітки. Вони працювали мовчки, але Леандро відчував на собі чиїсь погляди.

Він зазирнув через борт у темну глибину. Там, під самою поверхнею, кружляли невеликі сріблясті рибки з дивними червоними очима. Леандро впізнав їх — це були шпигуни його батька, Морського Короля. Вони спостерігали за кожним його рухом, за кожним словом.

Рибки-шпигуни, переконавшись у тому, що принц поводиться як звичайна людина, стрімко пішли на дно. Там, у холодному підводному палаці, вони доповіли королівській родині:

— Принц Леандро став одним із них. Він працює на людину. Він став на шлях, з якого немає вороття.

Король Океан, почувши це, в гніві вдарив тризубом по підлозі, викликаючи невеликий землетрус на дні. Він ще не знав про підступний план дракона Тора, але розумів одне: його син занадто глибоко занурився у світ суші. А тим часом на поверхні, Рікардо вже діставав із таємного сховища батька важкий гарпун зі смарагдовим наконечником, готуючись до полювання, яке мало змінити все.

Леандро витягував сітку, наповнену рибою, навіть не підозрюючи, що за цей «успіх» його родина вже готує йому жорстоку відплату, а вороги на березі чекають лише на захід сонця.

Після вдалого улову життя в маленькому будиночку біля узбережжя наповнилося новим змістом. Юлія спостерігала за тим, як Леандро та Анхель поступово вживалися в її світ. Вона бачила, як вони дивуються звичайним речам: блиску гірлянд, шелесту сторінок книг чи смаку свіжого хліба. Усередині неї зріло дивне відчуття — вона підозрювала, що Леандро втік зі свого дому не просто так. У його рухах була грація течії, а в очах — глибина, яку вона раніше бачила лише на самому дні океану.

«Чи міг він втекти через мене?» — ця думка і лякала, і водночас гріла її серце. Юлію зовсім не бентежило, що її нові друзі були «диваками», які могли забути про виделки під час вечері або дивно здригалися від кожної дощової краплі. Для неї було важливо лише одне: їхні душі були чистими, а серце Леандро випромінювало таке світло, якого вона не зустрічала серед міських хлопців.

Наступного ранку сонце лагідно пробивалося крізь листя великого дуба. Батько Юлії, оцінивши старанність Анхеля, покликав його до майстерні біля причалу, щоб допомогти розібрати свіжий улов та підготувати сіті. Хлопець-морський житель із захопленням вчився людських ремесел, хоча іноді йому було важко стриматися, щоб не випустити рибу назад у воду.

Тим часом Леандро та Юлія влаштувалися в будиночку на дереві. Вони лежали на м’яких подушках, оточені запахом дерева та старої паперової магії книг. Юлія показувала йому свої скарби — атласи нічного неба. Вона розповідала про сузір'я, які допомагають морякам знаходити шлях додому.

Раптом Леандро відчув нестримний порив. Він подивився на Юлію, чиє обличчя в цей момент було зосередженим і неймовірно красивим. Його рука мимоволі торкнулася її долоні. Юлія завмерла. Вона повільно повернула голову, і їхні погляди зустрілися. У тісному просторі будиночка повітря, здавалося, стало густим від невисловлених слів.

— Це так здорово, що ти з’явився в моєму житті, Леандро, — тихо промовила вона, не прибираючи руки. Її посмішка була такою ніжною, що Леандро на мить забув, як дихати легенями. — З тобою світ здається більшим.