Розділ 6. Смак солі та тепла

Розділ 6. Смак солі та тепла

Візок Юлії м’яко підстрибував на вибоїнах кам’янистої стежки, що вела до невеликого будиночка на самій околиці міста. Коли вони нарешті зупинилися, Леандро та Анхель незграбно зіскочили на землю. Повітря тут було особливим: воно пахло не лише морем, а й розмарином, сухою землею та чимось солодким, чого Леандро не міг впізнати.

Юлія повернулася до них. Вона стояла в променях вечірнього заворожуючого сонця, і її руде волосся здавалося живим полум'ям. Вона пильно дивилася на Леандро, і він відчув, як його «Морське серце» здригнулося. Він відчайдушно намагався контролювати своє дихання, щоб випадково не видати свою справжню природу.

— Ти... це справді був ти тоді? — тихо запитала вона, зробивши крок ближче. — Ти врятував мене того дня, коли я тонула?

Анхель здивовано підняв брови й штовхнув друга ліктем у бік.

— Правда? Леандро, ти вже був на поверхні раніше? — прошепотів він так, щоб чула лише риба в океані.

Леандро відчув, як щоки печуть від сорому. Він ніколи не вмів брехати так близько дивлячись у чиїсь очі. Він набрав у легені повітря (яке все ще здавалося йому надто легким порівняно з водою) і кивнув.

— Так. Ти могла загинути. Я не міг просто спостерігати.

Юлія, не стримавшись, кинулася йому на шию. Її обійми були теплими, міцними й пахли справжнім життям.

— Дякую... — прошепотіла вона йому в плече. — Це було так благородно. Але ти так раптово зник, я думала, що ти мені просто наснився.

Леандро обережно пригорнув її у відповідь, відчуваючи кожним міліметром шкіри, наскільки тендітними і водночас сильними є люди. Вони з Анхелем заздалегідь домовилися: ніякої правди про хвости, зябра чи королівство. Це надто небезпечно.

— Звідки ви взагалі взялися? Ви не схожі на місцевих, — запитала Юлія, відсторонившись, але все ще тримаючи його за руку.

Леандро глянув на Анхеля, і той ледь помітно кивнув.

— Мої батьки... — почав Леандро, і це була напівправда, — вони хотіли відправити мене в жахливе місце, де панує лише холод і обов'язки. Я не хотів такого життя. Тому я втік. А Анхель — мій єдиний справжній друг, який не побоявся піти зі мною.

В очах Юлії промайнув сум. Вона зрозуміла його по-своєму — як втечу від жорстоких опікунів.

— Мені так шкода, — сказала вона щиро. — Але тепер ви тут. І ви повинні пізнати, що таке справжня гостинність. Мій батько якраз готує паелью!

Вона затягла їх до будинку. На кухні їх зустрів високий засмаглий чоловік із добрими очима. Коли Юлія представила нових друзів і розповіла, що Леандро — її рятівник, батько Юлії відклав рушник і міцно потиснув хлопцеві руку.

— Дякую тобі, сину. Ти зберіг моє найбільше скарб, — сказав він із теплою усмішкою.

Леандро відчув дивне тепло, що розливалося грудьми. Це не було схоже на холодну повагу в підводному палаці. Це було щось людське, справжнє. Все, що говорили батьки про «злих сухопутних істот», виявилося неправдою.

Коли всі сіли за стіл, на якому парувала величезна сковорідка з паельєю, почалося справжнє випробування. Анхель, ніколи не бачивши виделок, почав хапати шматочки морепродуктів та рису просто руками, насолоджуючись кожним шматочком. Під водою вони не знали культури споживання їжі за столом. Леандро, побачивши це, спочатку розгубився, але потім повторив за другом. Смак був неймовірний — вибух спецій, лимона та свіжості.

Батько Юлії лише посміхнувся, списавши це на їхню втому та довгі мандри.

— Ви можете залишитися у нас на ніч, — сказав він. — Негоже таким хлопцям блукати дорогами в темряві.

Після вечері Юлія повела їх у сад, де на велетенському дубі висів казковий будиночок на дереві. Коли вона увімкнула гірлянди, Леандро завмер. Маленькі вогники мерехтіли, наче спіймані в пастку світлячки. На полицях він побачив книги з дивними малюнками — карти космосу, зірок та сузір'їв.

— Це мій сховок, — сказала Юлія, ніяково посміхаючись. — Тут я мрію про інші світи. Відпочивайте.

Коли вона пішла до будинку, Анхель розвалився на м'яких подушках.

— Оце так нас прийняли! — вигукнув він. — Люди не такі вже й погані, Леандро. Але нам треба десь дістати їхні папірці — гроші, щоб жити тут далі.

Леандро не чув його. Він підійшов до вікна і дивився на вогні будинку, де за склом бачив силует Юлії. Його серце билося так швидко, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей. Він зустрів її. Він був поруч. І він знав, що більше ніколи не захоче повертатися в холодну безмовність океану.