Розділ 5. Повернення з піни

Розділ 5. Повернення з піни

Вода біля берегів Майорки була прозорою, як сльоза, але для Леандро та Анхеля вона була рідною домівкою. Вони стрімко розрізали хвилі, насолоджуючись швидкістю, доки попереду не виросли величні скелі, золоті в променях вечірнього сонця.

— Ось він, острів Майорка! — Анхель радісно виплив на поверхню, вказуючи на берег, де виднілися білі будиночки. — Прибули, друже!

Леандро завмер, вдивляючись у суходіл. Серце в грудях забилося частіше. Він нарешті був тут, так близько до тієї, чиє обличчя не виходило у нього з голови. Хлопець ще не знав, що далеко позаду, у глибокій тіні підводної скелі, за кожним їхнім рухом спостерігала пара фосфоричних очей. Дракон Тор не поспішав — він чекав на ідеальний момент, щоб виконати наказ Короля.

Хлопці випливли на пустельний пляж. Тільки-но вода перестала торкатися їхньої шкіри, відбулася дивовижна трансформація: луска зникла, хвости розділилися на міцні людські ноги, і вони постали на піску звичайними підлітками. Струсивши воду з волосся, вони обережно рушили в бік містечка.

Для Леандро все було дивним. Він зачаровано спостерігав за чоловіками, які лагодили сіті, за дітьми, що бігали з паперовими зміями, і чув дивні пісні, сенс яких вислизав від нього, але мелодія здавалася приємною. Проте магія нового світу швидко змінилася тривогою. На одній із дерев’яних дощок біля ринку Леандро побачив дивний папірець — оголошення про розшук «морського чудовиська».

Він похолов усередині. Люди боялися його. Вони шукали його не для дружби, а з гарпунами в руках. Анхель міцно стиснув плече друга, намагаючись підбадьорити, але раптом тишу розірвав неприємний, гучний сміх.

На площі біля набережної Рікардо, син мера, знову взявся за своє. Він разом із групою підлітків оточив Юлію. В руках Рікардо тримав клапоть тканини — він щойно навмисно смикнув дівчинку так сильно, що розірвав її скромну блакитну сукню на плечі.

— Дивіться, наша принцеса тепер у лахмітті! Тобі пасує, рибачко! — кричав він, поки інші сміялися.

Юлія стояла посеред натовпу, притискаючи руки до грудей, намагаючись прикрити розірване плаття. Її очі блищали від гніву й сорому, але вона не схилила голови.

Леандро відчув, як усередині нього підіймається справжній шторм. Це була вона. Юлія. Його дівчинка.

— Це вона! Анхелю, я мушу втрутитися! — вигукнув він.

Не чекаючи відповіді, Леандро кинувся вперед. Він розштовхав натовп і став просто перед Рікардо. — Гей! Не чіпай її! — його голос пролунав дзвінко і твердо, перекриваючи шум вулиці.

Рікардо завмер, оглядаючи незнайомця з голови до ніг. Леандро виглядав дивно: його шкіра була надто блідою, очі — надто яскравими, а від одягу (який Анхель допоміг йому роздобути) пахло морем і сіллю.

— О-о-о, а це ще хто? — Рікардо махав руками перед носом, вдаючи, що задихається. — Аххх, звідки це так тхне дохлою рибою? Хто це вирішив захистити нашу смердючу принцесу? Може, це твій наречений із рибного ринку, Юлю?

Натовп знову вибухнув сміхом, але Юлія не чула їх. Вона дивилася лише на хлопця, який стояв перед нею. Те саме обличчя. Ті самі очі, які вона бачила в глибині океану. Серце дівчинки пропустило удар. Вона впізнала його миттєво. Весь світ навколо — злі жарти, розірване плаття, крики Рікардо — перестав існувати.

— Це ти... — ледь чутно прошепотіла вона, і на її обличчі з'явилася радісна, полегшена усмішка. Вона відчула це всім серцем: це не просто збіг. Це її доля прийшла за нею. Тепер вона знала, що він справжній, він людина (принаймні, вона так думала), і він прийшов, щоб врятувати її знову, але тепер уже на суші.

Леандро стиснув кулаки, не відводячи погляду від Рікардо. Він ще не знав усіх людських правил, але знав одне: він нікому не дозволить образити цю дівчину.

Сонце повільно сідало за обрій, фарбуючи площу в криваво-червоні тони. Леандро, не звертаючи уваги на свист та улюлюкання натовпу, підійшов до Юлії. Він повільно простягнув їй руку. Його долоня була прохолодною, але дотик — напрочуд надійним. Юлія підвела на нього погляд, у якому змішалися захват і ніжність. Вона вклала свою руку в його, немов цей жест був зумовлений їм обом ще до народження.

— Ти в порядку? — тихо запитав він. Його голос звучав для неї як шум прибою в тиху ніч.

— Тепер — так, — прошепотіла вона, і слабка усмішка торкнулася її губ.

Рікардо, чиє обличчя перекосилося від люті при вигляді цієї ідилії, пирскав слиною:

— Що ти робиш, волоцюго? Ти хоч розумієш, у чиї справи втрутився? Від тебе тхне рибою за милю, брудний обірванцю!

Анхель, який до цього моменту мовчки спостерігав за сценою, не витримав. Він вийшов уперед, перегороджуючи шлях Рікардо, і стиснув кулаки.

— Чуєш ти, «золотий хлопчику», притримай язика! Він не смердючий, а ось від твоєї совісті тхне за версту.

Рікардо вибухнув глузливим сміхом, озираючись на своїх приятелів:

— Ой, друзі мої, подивіться! Ще один захисник знайшовся. Схоже, цей зброд наривається на серйозні неприємності.

Анхель уже був готовий кинутися в бійку, демонструючи чималий кулак, але Леандро м’яко, проте впевнено поклав руку йому на плече.

— Друже, ходімо. Він того не вартий. У морі ми не витрачаємо сили на порожню піну, не будемо робити цього і тут.

Юлія, оцінивши рішучість своїх нових союзників, скочила на свій візок, де ще залишалося трохи врятованої риби.

— Тоді застрибуйте! — весело крикнула вона. — Нам тут більше нічого робити. Місто не закінчується цією площею!

Леандро подивився на неї — в її очах танцювали іскри, а в усмішці відчувалася така сила, якої він не зустрічав навіть у морських войовниць.

— Ти права. Йдемо, — відповів він. Леандро буквально затягнув Анхеля на візок, і Юлія, хвацько керуючи своїм простим транспортом, повела їх геть із площі, подалі від отруйних поглядів Рікардо.

Син мера стояв, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки.