Розділ 4. Рибний пил та солодкі мрії

Розділ 4. Рибний пил та солодкі мрії

Ранок у маленькому будиночку Юлії пахнув затишком і підсмаженим тістом. Поки сонце тільки-но починало припікати черепичні дахи містечка, дівчинка вже поралася біля плити. Її вірний рудий кіт Мармелад крутився під ногами, сподіваючись на шматочок ласощів.

— Ось, тату, тримай! Найкращий сніданок для найкращого рибалки, — з усмішкою промовила Юлія, ставлячи на стіл тарілку з гарячими млинцями, щедро политими какао та змащеними густим арахісовим маслом.

Батько, втомлений після нічного виходу в море, розправив свої натруджені плечі й тепло подивився на доньку. Його очі засвітилися гордістю.

— Ти в мене просто золота, Юлю, — він ніжно поцілував її у скроню. — Що б я робив без своєї головної помічниці?

Юлія швидко допила склянку молока, залишивши білі «вуса» над губою, і схопила свою легку куртку.

— Все, тату, я побігла! Риба сама себе не продасть! — крикнула вона вже з порога.

Для Юлії риболовля та все, що було пов'язано з морем, було не просто роботою — це була частина її душі, її ДНК. Вона любила цей острів, солоний вітер і навіть запах свіжого улову. Дівчинка впевнено штовхала перед собою невеликий візок, наповнений сріблястою рибою, що виблискувала на сонці.

— Свіжий улов! Підходьте, купуйте найкращу рибу на Майорці! — дзвінко вигукувала вона, проходячи вузькими вуличками.

Дехто з перехожих зупинявся, милуючись енергією дівчинки, але інші лише знизували плечима, не розуміючи, чому донька рибалки так віддано працює замість того, щоб гратися з однолітками. Проте найгірше було тоді, коли на її шляху з’являлася місцева «еліта».

Рікардо, зухвалий син мера, завжди вважав себе господарем цих вулиць. Саме він був тим боягузом, який штовхнув Юлію у воду під час останнього запливу, сподіваючись на дурний жарт. Побачивши дівчинку з візком, він зі своїми посіпаками перегородив їй шлях.

— О, дивіться, «рибна принцеса» знову смердить на все місто! — розреготався Рікардо, виставивши ногу вперед.

Юлія не встигла зреагувати. Візок хитнувся, і свіжа риба полетіла просто на запорошену бруківку.

— Що ти накоїв, бовдуре?! — крикнула Юлія, її очі спалахнули гнівом.

Рікардо почав навмисно наступати на рибу, втираючи її у пил.

— Це твоє місце, Юлю. У бруді, разом із твоїм уловом.

Але Юлія була не з тих, хто плаче в кутку. Вона випрямилася, схопила першу-ліпшу рибину, що впала, і з усієї сили замахнулася.

— Ану геть звідси, поки я не нагодувала тебе цим обідом прямо тут! — її голос був таким твердим, що Рікардо на мить розгубився.

Він відступив, поправляючи свій дорогий одяг, але в його погляді затаїлася злість.

— Ти ще пошкодуєш про це, рибачко. Я обіцяю, ти мені за це відплатиш! — кинув він через плече, зникаючи за поворотом.

Юлія залишилася сама посеред вулиці. Більшість риби була зіпсована — у пилу та піску. Вона змогла врятувати лише пару штук і продати їх за безцінь старій сусідці. Сльози образи наверталися на очі, але дівчинка швидко їх витерла.

Вона сіла на край причалу, дивлячись на безкрає синє море. Уся злість на Рікардо кудись зникла, коли вона згадала про того таємничого хлопчика. Його очі, його дивне мовчання і те, як він впевнено тримав її у воді...

— Де ж ти тепер? — прошепотіла вона, торкаючись кулона на шиї. — Хто ти такий і чи побачимось ми знову?

Юлія не знала, що в цей самий момент двоє незвичайних друзів уже наближаються до берега, а в темних глибинах за нею спостерігає пара фосфоричних очей велетенського дракона. Пошуки тільки починалися.

Вечір опустився на Майорку, огортаючи острів оксамитовою темрявою. В будинку рибалки панувала тиша, порушувана лише тріском вогню та мірним сопінням рудого кота. Юлія сиділа за дерев'яним столом, безцільно крутячи в руках порожню чашку. Настрій був такий же похмурий, як грозова хмара.

Коли батько повернувся з майстерні, він одразу помітив, що донька не в дусі. Він мовчки присів поруч і поклав свою широку, мозолисту долоню на її плече. Юлія не витримала і розповіла все: і про підлість Рікардо, і про зіпсований улов, і про те, як прикро було бачити плоди своєї праці в пилу.

— Не дозволяй його злості загасити твоє світло, сонечко, — тихо промовив батько, дивлячись їй в очі. — Рікардо має гроші батька, але він ніколи не матиме твого доброго серця і твоєї сили. Риба прийде знову, море щедре. Головне — не втратити себе через чиюсь дурість. Не розчаровуйся, ми з усім впораємося.

Він міцно обійняв її, і Юлія відчула, як важкий клубок у грудях почав танути. Батько пішов відпочивати, а дівчинка залишилася сидіти, підібгавши коліна до підборіддя. Вона почувалася маленькою і самотньою у цьому великому світі.

Раптом Мармелад, який до цього мирно дрімав, підхопився і почав тертися об її ноги, голосно муркочучи. Потім він цілеспрямовано попрямував до кутка кімнати, де під старою накидкою стояв предмет, що був найбільшим скарбом Юлії. Кіт зачепив лапою тканину, і вона сповзла, оголюючи мідний корпус старого телескопа.

Юлія всміхнулася. Мармелад наче знав, що їй потрібно. Спостереження за зорями завжди було її особистими ліками проти суму. Вона підтягнула телескоп до вікна, яке виходило на океан.

Налаштувавши лінзи, вона занурилася в інший світ. Там, серед мерехтливих сузір'їв, не було злих синів мера чи розсипаної риби. Там була лише вічність. Юлія водила об'єктивом по небосхилу, і думки мимоволі повернулися до того хлопчика.

«Де ти зараз? — думала вона, вдивляючись у сріблясту доріжку на воді. — Можливо, ти теж зараз дивишся на ці зорі?».

Це заняття завжди дарувало їй надію. Телескоп наближав далекі світи, і Юлії здавалося, що так само доля може наблизити до неї того, хто врятував їй життя. Вона відчувала, що він не просто випадковий перехожий. В його очах була та сама глибина, яку вона щоночі намагалася розгледіти в небі.

— Я знайду тебе, — прошепотіла вона в темряву, — або море саме приведе тебе до мене.