Розділ 3. Скарби суходолу та поклик серця

Розділ 3. Скарби суходолу та поклик серця

Кімната Анхеля була схожа на музей затонулих кораблів і водночас на лабораторію божевільного винахідника. Вона розташовувалася в затишній частині прибережного будинку, де крізь велике вікно завжди було чути гуркіт прибою. Леандро ходив на неслухняних ногах від однієї полиці до іншої, торкаючись речей, які раніше бачив лише здалеку на морському дні.

Тут були іржаві навісні замки, компаси, що давно застигли в одному положенні, та старі карти. Але найбільше його увагу привернув дивний предмет на тринозі, спрямований у небо.

— Це телескоп, — пояснив Анхель, спостерігаючи за захопленням друга. — Через нього зорі здаються такими близько, що хочеться їх вхопити руками.

Сам Анхель зізнавався, що не до кінця розуміє призначення всіх цих предметів. Йому просто подобалося збирати їх під водою, рятуючи від вічного забуття в мулі. Для нього ці речі були мостом між двома світами.

— Анхелю, — раптом серйозно промовив Леандро, відірвавшись від споглядання лінз. — Я не можу просто сидіти тут. Мені потрібно піти вглиб острова. Я маю її знайти.

Анхель у цей момент зосереджено крутив викруткою старий диктофон, намагаючись змусити його працювати.

— Кого «її»? — запитав він, не піднімаючи голови. — Ту саму дівчинку, — Леандро на мить заплющив очі, згадуючи вогняне волосся Юлії. — Я врятував її від безодні, але так і не встиг нічого сказати. Я хочу відчути, як це — бути поруч із нею. Хочу знати, чи сприйме вона мене як людину, чи побачить у мені лише монстра з глибин.

Анхель відклав диктофон, і на його обличчі розпливлася хитра усмішка.

— Юху-у-у! Та ти закохався, друже! — вигукнув він, підморгнувши Леандро. Леандро ніяково відвів погляд, відчуваючи, як обличчя стає гарячим. — Не знаю… можливо. Але в грудях щось дивно щемить, коли я думаю про неї. Це не схоже ні на що, що я відчував раніше.

Анхель підхопився з місця і плеснув друга по плечу.

— Тоді чого ми чекаємо? Якщо твоє серце кличе — треба йти! До того ж, твої батьки та королівська варта вже напевно прочісують прибережні рифи. Нам треба бути швидшими за них. Вирушаємо на Майорку, поки шлях вільний!

Двоє хлопчаків, сміючись і штовхаючи один одного, вибігли з будинку. Вони добігли до краю скелі, де море зустрічалося з камінням у бурхливому танці. Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи воду в золоті та багряні кольори.

— Готовий до пригод? — запитливо крикнув Анхель. — Готовий! — відповів Леандро.

Вони одночасно стрибнули у прохолодну блакить. У польоті їхні тіла вигнулися, шкіра вкрилася мерехтливою лускою, а ноги знову перетворилися на могутні плавці. Два морських чудинці, два втікачі, вони стрімко попливли вздовж узбережжя. Попереду на них чекало місто, таємниці людей і дівчина, яка змінила життя одного з них назавжди. Леандро відчував: доля веде його правильним шляхом, і жоден шторм у світі не змусить його повернути назад.

Поки Леандро та Анхель розрізали хвилі, прямуючи до берегів Майорки, у самому серці підводного палацу панувала важка, гнітюча тиша. Морський Король, якого піддані називали Океаном Великим, не знаходив собі місця. Його могутня постать височіла посеред тронної зали, а в очах, що бачили народження та смерть цілих островів, палала тривога.

Король Океан знав те, чого не розумів молодий Леандро: союз між людиною та мешканцем глибин завжди закінчується трагедією. Стародавні сувої свідчили: якщо морський житель віддасть своє серце людині, він втратить безсмертя океану і згорить, немов піна на березі, пожертвувавши собою заради кохання.

— Я не дозволю останньому з роду синіх вогнів зникнути через дурне захоплення, — прогримів Король. Його голос змусив здригнутися навіть найдрібніших молюсків на стінах.

Він підняв свій золотий тризуб і тричі вдарив ним об дно. Вода навколо почала закручуватися у велетенську вирву, і з темного провалля, куди не насмілювалася запливати жодна риба, з’явилася велетенська тінь. Це був Кракен-Тор, вірний морський дракон Короля.

Тор був величним і жахливим водночас. Його довге змієподібне тіло було вкрите непробивною чорною лускою, що відливала металевим блиском, а вздовж хребта горіли яскраво-блакитні шипи. Його очі світилися фосфоричним світлом, а кожен рух плавців створював потужну підводну течію.

— Ти кликав мене, мій Повелителю? — голос дракона звучав як гуркіт каміння під час обвалу.

— Слухай уважно, Тор, — Король Океан наблизився до морського змія. — Юний Леандро збожеволів. Він шукає дівчину на ім’я Юлія. Ти повинен стати моїми очима на поверхні. Стеж за ними. Зроби все, щоб вони не змогли бути разом. Розділи їхні шляхи, налякай дівчину, зруйнуй їхні плани, але поверни мені хлопця цілим і неушкодженим. Якщо він принесе себе в жертву заради неї — наш світ втратить частину своєї магії.

Кракен-Тор випустив хмару бульбашок, що нагадували дим. В його хижих очах промайнуло задоволення. Він любив полювання, а полювання на замовлення самого Короля було найвищою честю.

— Не турбуйся, Великий Океане, — прошипів Тор, вигинаючи свою довгу шию. — Жодна людська дитина не встоїть перед моєю міццю. Я стану тінню в її снах і жахом у її водах. Я розіб’ю їхні надії швидше, ніж шторм розбиває старе судно. Леандро повернеться в глибини, забувши навіть ім’я тієї дівчини.

— Йди! — наказав Король. — І пам’ятай: Леандро не повинен знати, що ти стежиш за ним. Будь невидимим, як течія, і нещадним, як безодня.

Дракон змахнув своїм велетенським хвостом і миттєво зник у темряві, спрямовуючись до берегів Майорки. Тепер над Юлією та Леандро нависла тінь, про яку вони навіть не здогадувалися. Древній охоронець океану вийшов на стежку війни, і його головною зброєю був страх, який мав назавжди роз’єднати два серця, що тільки-но почали битися в унісон.