Розділ 2. Поклик серця проти законів глибин

Розділ 2. Поклик серця проти законів глибин

Підводне царство зустріло Леандро звичною прохолодою та приглушеними звуками, але всередині у нього вирував справжній шторм. Він плив так швидко, як тільки дозволяли плавці, розрізаючи товщу води, немов блискавка. Йому потрібно було встигнути додому, до того, як зникнуть останні промені сонця, що пробивалися крізь водяне дзеркало.

Але перед очима все ще стояла вона. Її мокре риже волосся, що на суші здавалося справжнім полум’ям, і той розгублений, але неймовірно милий погляд, від якого в грудях ставало гаряче.

— Вона така мила… — прошепотів він сам до себе, випускаючи бульбашки повітря. — Я не міг дати їй потонути. Але чому серце так калатає? Жаль, що ми ніколи не зможемо потоваришувати. Мені не можна навіть дивитися в бік людей, не те що тримати їх за руку…

Леандро нарешті дістався своєї домівки — затишної підводної печери, входу в яку не знав жоден мешканець суші. Вона була облаштована з любов’ю: м’які килими з моху, стіни, прикрашені рідкісними мушлями. Він мав допомогти батькові збирати сріблясті водорості на вечерю, але розумів — він запізнився.

На порозі на нього чекала мати, Паула. Її шкіра переливалася насиченими зеленими та фіолетовими відтінками, а погляд був суворим і повним тривоги. Леандро зупинився, опустивши голову.

— Де ти був, сину? — її голос вібрував у воді, як натягнута струна.

Леандро ледь підвів очі, намагаючись знайти слова.

— Ну… е-е-м… я допоміг декуму… — пробурмотів він.

Паула підпливла ближче, її ніздрі гнівно затріпотіли. Вона відчувала запах суші та сонячного світла, що йшов від його шкіри.

— Кому? Кажи правду, синку! — вигукнула вона.

У цей момент з тіні вийшов батько, Уго. Його масивна постать виглядала велично і загрозливо. Він мовчки дивився на сина, чекаючи відповіді.

— Ну… я допоміг дівчинці, — нарешті видихнув Леандро.

Паула відсахнулася, її луска змінила колір на блідо-бірюзовий від гніву й переляку.

— Що?! Ти допоміг людині?! — її голос зірвався на крик.

— Сину, ми ж просили тебе: не наближайся до людей, — втрутився Уго, його бас змусив вібрувати стіни печери. — Вони небезпечні. Вони знищують усе, до чого торкаються!

— Ні, вона не небезпечна! — вигукнув Леандро, вперше в житті суперечачи батькові. — Вона була безпорадна! Вона могла загинути!

Паула підпливла і схопила сина за плечі, її гнів змінився на холодну рішучість.

— Я не хочу про це навіть слухати. Я знала, що твоя цікавість не доведе до добра. Нам із батьком доведеться відправити тебе подалі звідси, в інший океан, де ти ніколи не зустрінешся з людьми. Це заради твоєї безпеки, Леандро. Ми любимо тебе.

— Може, ви дарма так? Люди не такі страшні, як ви кажете! — Леандро відчував, як у нього всередині закипає злість. — Ви живете в минулому!

— Ми все сказали, — відрізав Уго, вказуючи рукою на глибшу частину печери. — Швидко в свою кімнату! Завтра ми вирушаємо.

Леандро стрімко уплив у свою кімнату, не озираючись. Він злився на батьків, які не хотіли його чути, але найбільше він злився на себе — за те, що не зміг їх переконати. Дівчинка з рижим волоссям назавжди оселилася в його серці. Тепер він знав: він не може просто піти і забути її. Він мав перевірити, чи не боїться вона його. Він мав побачити її знову, чого б це не коштувало.

— Якщо ви хочете зачинити мене в іншому океані, то ви мене не отримаєте, — прошепотів він, збираючи свої небагаті скарби в шкіряну торбинку. — Я піду сам. Назавжди.

Тієї ночі Леандро востаннє глянув на свій дім і безшумно виплив назустріч місячному світлу, що сріблилося на поверхні. Його шлях лежав до суші. До неї.

Залишивши позаду затишну батьківську печеру, Леандро плив уперед, розрізаючи товщу води. Його серце калатало не лише від страху перед невідомим, а й від захвату. Навколо вирувало звичне життя: зграйки дрібних сріблястих рибок розліталися врізнобіч, а морські коники ховалися в лісах водоростей. Але сьогодні Леандро шукав дещо інше.

Раптом на піщаному дні він помітив дивні предмети. Напівзатоплені старі чоботи та позолочений годинник, що вже встиг вкритися нальотом солі. Він обережно підняв ці «людські речі», розглядаючи їх з неймовірною цікавістю.

— Скільки заборон… — прошепотів він. — А раптом там, зверху, все зовсім не так погано, як кажуть батьки?

Над його головою проносилися тіні моторних човнів, лишаючи за собою білі шлейфи піни. Леандро вагався, але цікавість виявилася сильнішою за обережність. Раптом він помічив рух попереду: хтось стрімко плив до берега, тримаючи в руках торбинку з речами. Це був не просто мешканець моря — за пластикою рухів цей плавець нагадував самого Леандро.

Заінтригований, він рушив слідом. Те, що він побачив далі, шокувало його. Таємничий плавець вибрався на безлюдну частину берега, обтрусився від води і… перетворився на звичайного підлітка! Леандро зрозумів: він не один такий.

Набравшись хоробрості, Леандро випірнув. Перший ковток справжнього повітря здався йому неймовірно солодким і водночас пекучим. Він вибрався на сухий теплий пісок, відчуваючи, як магія трансформації перетворює його хвіст на ноги. Тепер він знову був тим самим хлопчиком, якого бачила Юлія.

Проте зробити перший крок виявилося справжнім випробуванням. Його коліна тремтіли, а земля під ногами здавалася занадто хиткою.

— Привіт, чудику! — почувся веселий голос поруч.

До нього підійшов той самий хлопець, за яким він стежив. У нього було густе темне кучеряве волосся, синя майка та темні шорти. Він дивився на Леандро з доброзичливою усмішкою.

— Мене звати Анхель. Давай, допоможу тобі встати. Вчитися ходити — це як вчитися плавати проти течії, спочатку важко, але потім звикнеш.

Анхель простягнув руку і допоміг Леандро піднятися. Леандро зробив невпевнений крок, глибоко занурюючи пальці ніг у теплий пісок.

— Молодець! — підбадьорив Анхель. — А тебе як звати?