Розділ 1. Стрибок у невідомість

Розділ 1. Стрибок у невідомість

Сонце Майорки нещадно палило білі скелі, а повітря, здавалося, було наскрізь просякнуте запахом солі та збудження. Сьогодні бухта Кала-Дея перетворилася на справжній мурашник. Весь острів зібрався на щорічне змагання з плавання у відкритому морі. Підлітки, засмаглі до кольору міді, вишикувалися на дерев’яному помості, поправляючи окуляри та перевіряючи гідрокостюми.

— Увага! — пролунав гучний голос синьйори Мартінес через мегафон. — Нагадую правила: заплив до червоного буя і назад. Хто першим торкнеться берега, отримає кубок короля острова!

Саме в цей момент, коли тиша зависла над натовпом, з боку прибережних кафе почувся тупіт ніг.

— Стривайте! Зачекайте на мене! — кричала дівчинка, продираючись крізь натовп туристів.

Її вогненно-руде волосся, розкуйовджене вітром, палало на сонці, як справжня пожежа. На ній була проста тільняшка та спортивні плавки, а на шиї бовтався український оберіг.

— Lo siento... lo siento! Вибачте за запізнення! — вигукнула вона ламаною іспанською, важко дихаючи.

Це була Юлія. Для місцевих вона завжди залишалася «чужинкою». Дочка простого іспанського рибалки та красуні-українки, вона поєднувала в собі два світи. Після розлучення батьків два роки тому вона проводила навчальний рік у Києві, а на літо приїжджала до батька на острів. Її акцент видавав її, а світла шкіра, вкрита ластовинням, миттєво згорала під сонцем, але впертості в ній було більше, ніж у всіх острів’ян разом узятих. Батько, сивий рибалка Пабло, що стояв осторонь із сітями, підморгнув їй, стримуючи горду посмішку.

— На старт! — крикнула суддя.

Юлія зайняла місце на самому краю. Постріл! Вода вибухнула тисячами бризок. Дівчина пірнула, відчуваючи, як прохолодна стихія обволікає тіло. Вона гребла з неймовірною силою, вкладаючи в кожен рух усю свою злість на обставини, на розлуку батьків, на те, що її не вважають тут своєю. Вона мала перемогти.

Юлія вже бачила червоний буй попереду, коли раптом міцний хлопець праворуч — син місцевого мера — різко звернув у її бік. Потужний удар ліктем прийшовся прямо в скроню. Світ навколо Юлії миттєво згас. Вода почала заповнювати легені, тягнучи її на дно, у тиху синю безодню. Скрики на березі стали глухими, а сонце перетворилося на далеку золоту цятку.

Вона не бачила, як за найближчою підводною скелею спостерігав за перегонами хтось інший.

Леандро відчув небезпеку швидше, ніж зрозумів її. Він бачив, як безпорадне тіло дівчинки опускається вглиб. Почуття обов'язку і раптовий порив цікавості виявилися сильнішими за батьківські заборони. Він стрімко кинувся вперед, розрізаючи воду своїм синьо-зеленим тілом, немов жива торпеда.

Він підхопив її за талію, відчуваючи тепло людської шкіри. Його серце калатало. Виштовхнувши її на поверхню за виступом скелі, де їх не було видно з пляжу, Леандро витягнув напівпритомну Юлію на пісок прихованого грота.

Як тільки вода стікала з його тіла, відбувалося диво: луска зникала, хвіст перетворювався на ноги, і перед нами поставав звичайний на вигляд підліток з каштановими кучерями. Важко дихаючи, він схилився над нею.

— Дихай, ну ж бо, дихай... — прошепотів він мовою, яку розумів лише за легендами.

Він згадав, як бачив людей, що рятували одне одного, і зробив штучне дихання. Юлія здригнулася, виплюнула морську воду і різко розплющила очі. Світло засліпило її, але перше, що вона побачила — це глибокі, карі очі хлопця, який схилився над нею. У цих очах була небезпека моря і ніжність ранкового бризу. Юлія хотіла щось сказати, але голос зник. Між ними спалахнула іскра — щось дике, первісне, що змусило обох затамувати подих.

— Юлія! Де вона?! Юлія! — почулися далекі крики батька та рятувальників з-за скель.

Хлопець злякано здригнувся. Він кинув останній погляд на дівчину, в якому читався і жах, і захоплення, і в ту ж мить кинувся назад у воду.

— Стій! — прохрипіла Юлія, простягаючи руку, але лише піна від хвилі торкнулася її пальців.

Коли натовп нарешті знайшов її, вона сиділа на піску, важко дихаючи.

— Ти як? Ти в порядку? — батько обійняв її, тремтячи від страху. — Хто тебе врятував?

Юлія дивилася на воду, де щойно зник таємничий рятівник. Вона бачила лише бірюзову гладь, але в голові все ще стояв образ хлопця з кучерями, який з’явився нізвідки і зник, не залишивши жодного сліду, окрім дивного тепла в її грудях.

Пізніше того вечора, коли спека нарешті відступила, поступившись місцем прохолодному бризу, Юлія лежала у своєму ліжку. Крізь відчинене вікно до кімнати заглядали яскраві іспанські зорі, а десь вдалині було чутно монотонний шепіт хвиль, що розбивалися об скелі. Попри те, що змагання було програно, а тіло все ще боліло від удару, дівчина не відчувала смутку через кубок. Усі її думки були зайняті лише одним — хлопцем, який витяг її з безодні.

Двері скрипнули, і до кімнати увійшов батько. У руках він тримав склянку теплого молока з медом — старий рецепт, який завжди готував їй, коли вона була маленькою.

— Ти сьогодні налякала мене, сонечко, — тихо промовив Пабло, сідаючи на край ліжка.

Він простягнув їй склянку, і Юлія вдячно зробила ковток, відчуваючи, як солодке тепло розливається по тілу. Батько нахилився і ніжно поцілував її в розпатлане руде волосся.

— Тобі не потрібно нічого нікому доводити, доню моя. Ти й так найсміливіша і найрозумніша. Твоя перемога не в кубку, а в тому, яка ти є, — його голос звучав впевнено і з великою любов'ю.

Юлія лише слабко посміхнулася у відповідь. Вона хотіла розповісти йому про дивну луску, про миттєве перетворення та про очі, що світилися цікавістю, але слова застрягли в горлі. Вона відчувала, що ця таємниця належить тільки їй та тому таємничому юнакові.

Коли батько пішов, Юлія знову повернулася до вікна. Вона дивилася на Чумацький Шлях, що розкинувся над островом, і її серце калатало від невідомості. Де він зараз? Чи дивиться він на ті ж самі зорі, але з-під товщі води? Вона ще не знала, як і коли їх зведе доля знову, але була впевнена в одному: ця зустріч не була останньою. Їхні світи вже зіткнулися, і вороття назад не було.