Новий світ

Люна опинилася в іншому світі, коли одного дня виявила таємничу книгу у своєму домі. Відкривши її, вона побачила, як слова на сторінках почали світитися, а сама книга наче ожила, втягуваючи її в себе. Раптом її охопила химерна темрява, і, коли все навколо стало відновлюватися, вона опинилася в зовсім іншому місці.

Спершу Люна була спантеличена і налякана. Замість знайомих кімнат і вулиць перед нею простягалося незвичне, величезне поле з височенними деревами і світлом, що спадало з неба в неймовірних кольорах. Повітря було чистим і холодним, ніби ще не торкнутим часом. Відчуття було дивним — наче вона потрапила в місце, де законів природи зовсім інші. Від звуків, яких тут не існувало в її світі, її охопила тривога, але водночас і захоплення. Це був новий світ, де нічого не було знайомого, але все виглядало таким магічним і незвичайним, що Люна відчула, ніби знаходиться на порозі чогось великого і важливого.

Перша думка була: *"Що це за місце? І як я сюди потрапила?"* Але з кожною хвилиною її серце наповнювалося все більшою цікавістю. Люна знала, що повинна розібратися, що відбувається, і що це може бути її шансом знайти відповіді на питання про себе і свою родину.Люна стояла в дивному світі, не знаючи, що робити далі. Земля під її ногами була м’яка, як мох, а навколо тягнулися височезні дерева з дивними візерунками на стовбурах, що світились у темряві. Повітря було наповнене ароматами квітів, яких Люна ніколи не бачила, а небо вигоравало в неймовірних відтінках фіолетового та блакитного, які здавалося не могли існувати в її світі.

Вона оглядалася навколо, але відчувала дивне безсилля. Щось було не так, і це відчуття стало ще сильнішим, коли її погляд упав на світло, що пробивалося через ліс. Все це було незнайоме, але водночас таке знайоме, як якщо б вона вже бувала тут, лише не пам’ятала коли. Внутрішнє відчуття нав’язувало їй, що вона потрапила сюди не випадково, що це місце їй знайоме, наче вона вже була в ньому раніше, хоча не могла пригадати як і чому.

Від цього думки почали метатися в її голові. Що відбувається? Чому вона потрапила сюди? І чому серце билося так швидко, неначе вона вже давно знала цей світ, хоча на вигляд він був зовсім чужим?

Люна відчула тиск на грудях, коли її розум не міг вкластися в розуміння того, що відбувається. Цей світ був водночас чужим і рідним, і її охоплювало відчуття, ніби вона стоїть на порозі чогось, що має змінити її життя назавжди. Вона зробила кілька кроків уперед, але не могла позбутися відчуття, що весь цей час тут, у цьому місці, її чекають.

---

Люна стояла серед цього чарівного лісу, серце билося в грудях так сильно, що здавалося, ніби саме ліс чує цей пульс. Небо над нею було не схоже на те, що вона знала — його кольори змінювалися, ніби живі, переливаючись від глибокого фіолетового до холодного блакитного, що розтікався по горизонту, залишаючи за собою невидимий слід магії. Вона відчувала, як її шкіра вкривається дрібними мурашками від того, що цей світ був водночас і чужим, і знайомим.

Здавалося, навіть повітря тут інше — не просто свіже, а якесь особливе, пронизане запахом невідомих квітів, від яких забивалося серце, немов вона вперше вдихала його, хоча вже й не пам’ятала, коли. Кожен крок по м’якому ґрунту, що відчувався під ногами як живий, лише підсилював це відчуття, ніби вона вже була тут, як у давніх снах, що забуті, але залишили в душі шрам.

І ось, там, між величезними деревами, пробивалося світло. Це було не просто світло — воно пульсувало, мов живий організм, як серце цього світу, що кликало її до себе. Люна не знала, чому її тягнуло до цього світла, але її інтуїція, що прокидалася разом із цим незнайомим місцем, говорила їй: “Ти повинна йти. Ти повинна побачити це.”

Раптом її увагу привернув незвичний шепіт. Він був глибоким і мелодійним, ніби самі дерева почали шепотіти. Люна зупинилася, не вірячи своїм вухам. Вона не була одна. Щось було тут ще, щось чи хтось, хто давно чекав на неї.

З темряви між дерев вирізнявся силует. Це була істота, її контури здавалися майже прозорими, але так само реальними, як і все навколо. Вона рухалася плавно, кожен її крок залишав легкий слід світла в повітрі, що танув після її віддалення. Її очі, які здавалися темними, були не просто дивними — вони світилися, як два маленькі світанки, і дивилися на Люну так, ніби вже давно знали її.

Істота наближалася, і з кожним її рухом ліс навколо затихав. Повітря ставало все густішим, наче все навколо затримувало дихання. Тіло Люни стало важким, немов з кожним кроком воно занурювалося в цей чужий, але такий знайомий світ, який вже давно чекав на неї. Відчуття було настільки сильним, що Люна майже не могла повірити, що все це відбувається з нею.

Кожен її крок по м’якому ґрунту відгукувався в повітрі, і світло, що випромінювала істота, ставало все яскравішим, поглинаючи навколишню темряву, але не розвіюючи її, а лише роблячи цей світ ще глибшим і таємничішим. Відчуття, ніби вона тут була не випадково, лише посилювалося. Весь ліс, вся природа здавалися на межі розкриття великої таємниці, яку вона повинна була розгадати.

Темрява навколо стала ще густішою, а світло стало набагато яскравішим, як ніби сама земля вбирала в себе кожен її крок, кожне її думки. Все навколо пульсувало, зливалося, і Люна відчула, як цей світ починає ставати частиною її, як частина чогось великого і древнього, що чекає її, щоб розкрити свою правду. Але чи була .Люна намагалася розгледіти щось ще, але це було марно: навколо стояла густина тьми, і тільки сяйво цієї істоти допомагало не залишитися у темряві. Раптом істота почала зникати, і Люна, переповнена переживаннями, почала швидко бігти, поки ще могла щось бачити. Але раптом її ноги послизнулися, і вона відчула, як під нею обривається земля. Тіла не було — лише темрява, що поглинала все навколо. Коли Люна падала темрява розвіялися і вона побачила гарний краєвид „якде все-таки гарно" але що робити далі розблюся я .

-Аааааааа.

*** Чейз