Початок

Містечко, яке мало назву Герлі, розташувалося біля великої річки Гер. Саме на її честь і отримало свою назву. Містечко було оточене з усіх боків густим, темним лісом. Щоранку, коли сонце лише починало сходити, над деревами підіймався густий, білий, як сніг, туман. Це видовище не лякало місцевих жителів; навпаки, багато хто приїжджав у це тихе місце, приваблений його таємничістю. Так само, у Герлі переїхала і сім'я Феніксів – Люна та її мати, Ріка.

Батька Люна не знала з дитинства. Мати лише сказала, що саме в цьому будинку вони з Нілом (так звали її батька) провели медовий місяць. Коли я намагалася дізнатися більше про нього, мати тільки посміхалася і говорила, що я – його точна копія, хоча він і не здогадується про моє існування. Їй було всього 36 років, але я знала, що вона ніколи не могла знайти когось іншого. Мабуть, через мене.

Отож, трохи про себе. Я середнього зросту і, як каже мати, «запам’ятовуюся». Всі мої вигини помітні, хоча мені не дуже комфортно це підкреслювати. Мати намагається вмовити мене носити елегантні сукні, але я не хочу виставляти напоказ те, чим мене щедро нагородила природа. Моє обличчя доволі цікаве: маленький кирпатий носик, пухкі губи, які виглядають так, ніби їх трохи «вкололи» (хоча це природне), маленькі гострі вушка, трохи ластовиння та пара іклів. Очі великі, насиченого фіолетового відтінку, а волосся – попелясте, зовсім як у батька. Мені лише 17, а виглядаю я досить незвично – як Сіді з дитинства. Мати завжди казала, що такі очі і волосся були у батька. Добре, що зараз усі вважають, що це лінзи і фарба. Втім, мене не полишає тривога – чому мати не хоче розповідати про нього? Що він міг зробити настільки поганого, що вона й досі уникає цієї теми?

Зрештою, це треба з’ясувати, але спочатку я ляжу спати. Завтра мене чекає нова школа.Вечір опускався на двоповерховий будинок, де мешкала Люна Фенікс. Вона стояла біля вікна своєї кімнати, спостерігаючи, як ледь помітне сяйво заходу сонця повільно згасає за обрієм.Її фіолетові очі горіли цікавістю та хвилюванням — думки про батька, про якого вона майже нічого не знала, не давали їй спокою. Незважаючи на добрі стосунки з матір’ю, вона відчувала, що приховування правди про нього вносило холодок у їхнє спілкування. Ріка уникала прямих відповідей, відводила погляд, коли Люна запитувала про його життя. Але найбільше її тривожили слова матері: "Твій батько не знає про твоє існування..."

Люна відчувала, що схожа на нього, хоча майже нічого про нього не знала, окрім деяких уривків, які чула від матері.Продовжуючи роздуми, Люна раптом вирішила, що більше не може чекати, поки мати сама зізнається в правді. Вона повинна знайти відповіді, навіть якщо це означає порушити тишу, яка оточувала тему її батька.

Зібравшись із силами, Люна спустилася до першого поверху, де Ріка сиділа за кухонним столом, занурена в думки. Дівчина зупинилася на порозі, не впевнена, як почати розмову. Нарешті, набравшись рішучості, вона тихо сказала:

— Мамо, мені потрібно знати правду про батька. Я не можу жити, відчуваючи, що частина мене прихована за завісою таємниці. Чому ти не хочеш розповісти про нього? Що трапилося насправді?

Ріка зітхнула, її обличчя здавалося втомленим і тривожним. Вона мовчала кілька довгих секунд, дивлячись на Люну, немов оцінюючи, чи готова дочка до цього. Нарешті, зібравшись із силами, Ріка тихо сказала:

— Є речі, Люно, які я намагалася оберігати від тебе і цей час ще не настав . Мама хмуро глянула на мене.

-Ну самим я хочу знати .

• 
  ••••

— Люна, вставай! — крикнула мама з першого поверху. Але Люна далі спала, тому мати піднялася сходами до її кімнати, відчинила двері й вилила на голову дочки стакан холодної води.

— Ааа! Мамо, що ти робиш?! Навіщо ти це зробила?! — вигукнула Люна, схопившись із ліжка. — Тепер мені холодно!

— Доню, це щоб ти встала, бо я не хочу, щоб ти запізнилася на перший день школи.

— Мааам, усе нормально, нічого не станеться, якщо я трохи спізнюся...

— Я хочу, щоб ти прийшла вчасно, — наполягала Ріка, усміхаючись, задоволена, що її план спрацював.

Люна закотила очі, але швидко підхопилася, усвідомивши, що суперечка з мамою лише затримає її ще більше. Вона зітхнула, узяла рушник, витерла мокре волосся й почала одягатися, кидаючи жартівливо сердиті погляди в бік мами.

— Ну ось, тепер доведеться й зачіску переробляти, — буркнула вона, випрямляючи пасма волосся.

Ріка засміялася:

— Не перебільшуй. Ти виглядаєш чудово, навіть з мокрим волоссям. І пам'ятай, доню, перший день завжди важливий. Ти ж хочеш показати себе з найкращого боку?

Люна скептично подивилася на неї, але не могла стримати усмішки. Її мама завжди знала, як її підбадьорити.

— Гаразд, мамо, ти перемогла. Вже йду снідати.

Спустившись на кухню, Люна швидко перекусила, взяла рюкзак і, помахавши рукою мамі, вирушила до школи. Її переповнювало хвилювання, адже це був початок нового навчального року, а отже, і нових пригод. Вона ще раз обернулася, щоб подивитися на маму, яка посміхалася їй у відповідь. Ця підтримка надавала їй сил, і Люна відчула, що з таким початком день точно буде вдалим.
Люна проживала недалеко, тому в неї було ще достатньо часу, щоб насолодитися прогулянкою лісом. Прохолодне повітря освіжало, а її світле волосся блистіло на сонці. Фіолетові очі сяяли ще яскравіше, коли вона йшла, насолоджуючись красою природи навколо.

Коли Люна наблизилася до школи, раптом відчула тривогу. Страх закрався в її серце: вона боялася, що не сподобається однокласникам. Але, зібравшись із силами, вона вирішила, що вже не може відступити. Відкривши двері, вона побачила, що клас переповнений шумом і розмовами.

Але в момент, коли вона переступила поріг, всі звуки раптом стихли, і десятки очей спрямувалися на неї. Люна нервово зітхнула, але все ж вимовила:

— Привіт, я Люна Фенікс, нова однокласниця, — помахала рукою, намагаючись виглядати впевнено.

Відповіддю їй став приглушений шепіт, який розлетівся по класу. Вона відчула, як її серце забилося швидше від хвилювання.