РОЗДІЛ II — “Тіні у відображенні”

У місті, де дзеркала були лише технічними панелями для розпізнавання облич, Еліан почала їх боятися.

 Щоразу, коли вона проходила повз блискучу поверхню, там миготіло щось — відблиск, що не підкорявся її руху.

 Одного ранку, у коридорі між архівними залами, відображення затрималось на мить довше, ніж повинно було.

І воно… посміхнулося.

— Системна похибка, — промовила вона вголос, намагаючись переконати себе.

 — Не похибка, — відповіло воно.

Голос не звучав у вухах — він проростав усередині черепа, холодний і ніжний, як подих перед бурею.

 Еліан відсахнулася, натисла аварійне очищення панелі, але зображення не зникло.

 Воно лише наблизилося — і тепер вона побачила очі. Срібні.

Того вечора вона йшла додому пішки. Над головою — вічний штучний світанок, який влада вмикала замість нічного неба.

 І раптом він згас.

 Лише на кілька секунд, але цього вистачило, щоб побачити справжню темряву.

З темряви вийшов чоловік.

 Він ішов до неї спокійно, наче вони домовились зустрітися тут ще тисячу років тому.

— Ти не змінилася, — сказав він.

Еліан відчула, як холод пробіг хребтом.

 — Ми знайомі?

— Можливо. У іншому житті.

 Він простягнув руку.

 — Рен.

Її долоня торкнулася його, і щось у світі тріснуло — невидимий лід, що тримав її спогади.

 Флеші. Образи. Місяць, кров, дотик у вогні.

Вона відсмикнула руку, ледь не впавши.

 — Що ти зі мною зробив?

— Нічого. Це ти зробила вибір тоді, не я.

 — Тоді?

Він посміхнувся так, наче пам’ятав усе, чого вона не знала.

 — Коли ти спалила світ, щоб урятувати мене.

Після тієї зустрічі відображення стали чіткішими.

 Іноді вона бачила себе з крилами, що складалися з тіней.

 Іноді — його, у крові.

 І одного разу — себе й його поруч, під кривавим місяцем.

Її серце билося не в ритмі життя.

 У ритмі пам’яті.