Місто Еліон ніколи не спало.
Тут не було темряви — лише штучне світло, що не давало зіркам права дихати.
Еліан працювала у відділі пам’яті — місці, де переписували історію, стираючи зайві факти з баз даних.
Її життя було бездоганно рівним: кава о сьомій, цифрові архіви, короткий сон у модулі сну.
Але вночі, коли системи міста переходили в енергозбереження, вона бачила сни, яких не мало бути.
Одного разу, в електричному відблиску вітрини, вона побачила себе — але не себе.
Інше обличчя. Інші очі.
А за плечем — тінь чоловіка, що стояв занадто близько.
Коли вона обернулась, там нікого не було.
Лише м’який запах диму… і короткий спалах місячного сяйва.
“Світло не завжди рятує,” — шепіт, немов ізсередини скла. — “Іноді воно просто показує те, від чого тікаєш.”
Вона не знала, що це. Глюк системи? Галюцинація?
Але того ж вечора у базі даних пам’яті вона знайшла заборонений файл.
Назва: “Кров Місяця”.
Файл був пошкоджений, але один рядок залишився читабельним:
“Той, хто зрадив світло, народиться вдруге, щоб знайти серце тіні.”