31

31

Цієї ночі сни снилися дуже дивні. Рума ніяк не могла зрозуміти чи страшні вони були, чи навпаки. Навколо неї танцювало полум’я, яке чомусь не обпікало. Воно було теплим, ніжно торкалося долонь, піднімало на своїх хвилях. А потім у темних, багряних небесах Рума побачила велетенського дракона. Він сяяв золотом. Дракон вивергав полум’я, поливаючи ним все навкруги.

Дівчинка зітхнула, покидаючи обійми сну, сіла, потерла очі, в які вдарило яскраве сонячне світло.  Довелося зажмуритися і прикласти долоні до очей, щоб хоч ще на декілька хвилин зберегти спогади про сон, адже ранок забере його, і зникнуть дивовижні видіння, як світанковий серпанок.

 Стало чомусь сумно, що то всього лише наснилося.

А потім Рума відчула на собі чийсь зацікавлений погляд, тож довелося розплющити очі.

Старий сидів на кріслі, роздивляючись її. Книжка лежала на столі, а на ній стояло те, що змусило Руму заклякнути на місці. Вона кліпнула, знову потерла очі і витріщилася на мідного дракона розміром з невеличкого кота, який сидів на книжці, розправивши свої дивовижні крила. Це було справжнє диво. Його лусочки сяяли у сонячному світлі червоними відблисками.

Пригадавши, як вчора рухалися на долоні деталі крила, Рума швиденько зіскочила з ліжка і взялася перевіряти чи так це і сьогодні. Крила дійсно можна було скласти, та й не тільки вони рухалися. Голова, шия хвіст лапи, навіть пальці на лапах – все це складалося з малесеньких деталей, і всі крутилися згиналися і змінювали положення за бажанням господаря.

Рума видихнула, розкривши крила дракона на повну, милуючись роботою майстрів.

– Яка ж краса. Це просто … це просто диво якесь!

Старий кивнув.

– То що, ти дочитала історію?

Згадка про казку трохи засмутила. Рума опустила погляд і торкнулася книжки, на якій сидів дракон.

– Не знаю, чи хочу. Вона якась… – дівчинка глянула на хранителя. – Казки повинні бути добрими. Гарними.

Хранитель хмикнув, і розсміявся. А Рума знову поглянула на дракона.

– Вогнеокий, – дівчинка торкнулася голови мідного звіра. – Чому його так звати?

– Бо він такий і є, – відповів бібліотекар, знову роздивляючись свою маленьку подругу.

– Але в нього очі не світяться, – заперечила Рума.

Старий склав руки на грудях, посміхнувся, хитро примружив очі і кивнув.

– Так, не світяться. Але, – він багатозначно підняв пальця.

Румі дуже хотілося дізнатися, як горять у дракона очі, тож вона застигла в очікуванні.

– Ти ж знаєш, що на книжку чари накладені, – мовив хранитель. – Можливо,  Вогнеокий з нею пов’язаний.

– Можливо? – недовірливо підняла брову Рума. Чомусь складалося враження,  наче хранитель жартує.

– Ти ж історію не дочитала, може, саме тому в нього досі заплющені очі.

Рума знову поглянула на дракончика, який сидів на книзі, потім на сивого діда у кріслі. Чомусь вона підозрювала, що старий прибріхує, але на книзі дійсно є чари. Хтозна, а раптом зараз вона помиляється.

– Якщо я дочитаю останні сторінки – дракон розплющить очі?

– Хтозна, – неначе прочитавши її думки відповів хранитель, а сонячні промінчики відбилися мідними спалахами в його очах. – Все може статися.

Декілька хвилин Рума мовчки розглядала дракончика. І хранитель мовчав. Потім він з крехтінням підвівся з крісла.

• Зробимо так: зараз ви з Дивіном після сніданку рушаєте на пошуки загубленої кришечки від чорнильниці. Потім ти дочитуєш книжку, а після того я розповідаю секрет Вогнеокого.

Слово секрет міцно вчепилося у дитячу цікавість. Іграшка і так здавалася чарівною. А коли в ній є ще й секрет…

Рума кивнула. Якраз в цей момент в двері постукали.

– Ось і кавалер не забарився, – з усмішкою, прошепотів старий та додав голосніше. – Ну все я вже мабуть піду. Сьогодні моя допомога вам не знадобиться, он яке сонце яскраве. Тож побачимося увечері.

І він, зігнувшись в три погибелі, почалапав до дверей.

А діти, поснідавши, знову рушили на пошуки потрібного старому предмета.

У Руми з голови все не йшли ні сьогоднішній сон, ні дракончик, який залишився чекати на столі. В думках вона все намагалася зрозуміти, який же секрет таїть в собі та дивна іграшка? Дивін, помітивши зміну у поведінці подруги, аж злякався чи раптом та не занедужала. Всміхнувшись, дівчинка розповіла йому про те, що сталося напередодні, і що було у скринці. Дивін теж зацікавився, але та цікавість була зовсім не такою всеохоплюючою, як Румина.

– Насправді всяких зачарованих штукенцій тут можна багато знайти. Навіть зала магії є. Але туди абикого не пускають, – пояснив Дивін, чому його історія з дракончиком не так захопила. – Я хочу стати хранителем, щоб самому вчитися чарам, – пошепки додав він. – Книг вистачає, і знань. А в академії вчать, як ті знання опанувати.

– Так, – кивнула Рума, – але ж магія – то штука дуже небезпечна.

Пригадалася історія з бароном і аж пересмикнуло.

– Але й цікава, – підморгнув їй Дивін.

Він відсунув черговий ящик, і щось, гучно дзенькнувши, покотилося по підлозі. Рума насилу встигла помітити куди. Дівчинка швиденько стала навколішки, трохи пошукала у тіні, а вже за якусь мить вона розкрила долоню, показуючи другові невеличкий корок, прикрашений ограненою голівкою.