30

30.

Наступного дня після сніданку діти знову вирушили на горище. Рума розповіла Дивіну про бесіду зі старим хранителем. Хлопчина трохи здивувався його проханню, але залюбки погодився шукати загублену деталь від чорнильниці.

Поки сонце світило у малесенькі віконця даху, було дуже зручно розгрібати запилюжений непотріб, та потім небо затягли важкі  темні хмари, котрі обіцяли нову завірюху, і стало якось сумно. Рума всілася на купу старих ганчірок розчаровано зітхнувши.

– Ну от, знову темно стало. Де вже шукати ту малесеньку кришечку…

Зненацька налетів вітер і від його витівок по спині Руми побіг холодок. По даху щось досить голосно загепало, а в камінних трубах почулося тужливе завивання. Від тих звуків зробилося зовсім лячно. Дівчинка зойкнула, бо примарилося, наче темрява у кутку заворушилася і рушила до неї, мов велетенський чорний звір. Рума аж зажмурилася від жаху. А Дивін здається зовсім не злякався, навпаки. Він торкнув плече подруги і зазирнув їй в обличчя.

– Ну, ти чого? То лише вітер гримить черепицею, чого боятися? – хлопчина всміхнувся. – Хоча його голос у коминах дійсно може налякати, але то усього лише протяги.

Рума це розуміла, але її душа щоразу холола від страху, коли вона чула те завивання.

– Ну що, зголодніли? – голос старого хранителя став несподіванкою для обох дітей, вони здивовано озирнулися.

Згорблений дідуган ніс із собою торбу. І коли він таке спитав, отже в торбі було щось смачне. А ще під пахвою він тримав декілька книжок.

– На сьогодні я вас відпросив у Ненмара, але пообіцяв йому, що перевірю, як ти засвоїла матеріал з учорашнього заняття, – суворо сказав старий, поклав книжки на стіл і взявся розбирати торбу.

– Дарма ти прийшов, – з нудьгою промовила Рума з купи лахміття на якій досі сиділа, – Бачиш, як темно стало? Що ми тут зможемо знайти? І так тінь, а тепер взагалі нічогісінько не видно.

Хранитель глянув на неї і хитро всміхнувся. Потім узяв старий стілець, підклав під ніжку уламок цегни, щоб той не перекинувся, і всівся за стіл.

– Беріться за обід, бо стигне все. Тут прохолодно.

Діти із задоволенням відгукнулися на запрошення. Хранитель приніс дуже смачний гарбузовий суп, а ще оладки з солодким вершковим соусом.

Коли ж всі мисочки спорожніли, бібліотекар дістав з торбини декілька дивних предметів. Руму дуже зацікавили скляні кулі у мідних кошиках, які, очевидно, повинні були до чогось підвішуватись. Вона роздивлялася їх, і ніяк не могла зметикувати нащо воно таке? Прикрашати тут було нічого, а більше ці кулі ні для чого не підходили.

– Що воно таке? – поцікавився Дивін, узявши одну.

– Е, – криво всміхнувся старий, – все будеш знати…

Десь з пазухи він дістав якусь малесеньку пошарпану книжечку. Рума встигла помітити рядки нерівних літер і якісь закреслювання на розгорнутих сторінках. Потім старий підніс її ближче до очей, бо тут дійсно було темно, послинив пальця, перегорнув сторінку, пошукав очима, щось бурмочучи під носа.

– О! – задоволено вигукнув він, – знайшов! Тільки тсс, – хранитель приклав пальця до губ, – нікому – ні слова. Бо ж будуть просити і їм такого дива. А я не чарівник.

Його втаємничений тон змусив дітей заклякнути на місці. Затамувавши подих, вони чекали розвитку подій. Хранитель щось знову пробурмотів, читаючи з книжечки. Але мову Рума зовсім не зрозуміла. Хоча, може, просто не розчула. І після тих його слів скляні кулі засяяли яскравим білим світлом.

– Тепер ми точно не наробимо тут пожежі, і ви зможете продовжити пошуки, – хранитель задоволено відкинувся на спинку стільця, і та погрозливо заскрипіла.

А Рума аж в долоні сплеснула від захоплення. Бо старий виявився справжнім чаклуном.

– Це вас у академії в Фанрі навчили? – очі Дивіна спалахнули, як той світильник.

Старий махнув рукою і взяв одну з книжок зі столу.

– Та ні. Хоча вправлятися з елементарними закляттями щодо книжок там дійсно вчать. Чесно кажучи, на «світло» не треба особливого магічного таланту теж. Ну а потрібне заклинання можна знайти і в наших стінах. Просто треба знати, де шукати.

– І я зможу так? – ніяк не заспокоювався хлопчина.

– Зможеш, якщо будеш старанно вчитися, – кивнув старий і розгорнув книжку. – Ну, а тепер про старанність. Нагадай-но мені, Румо, що ви вчора проходили з Ненмаром?

Рума кивнула і одразу почала розповідати. Перспектива навчитися творити чари знову запалила бажання вчитися на хранителя. Тож неможна впускати жодного слова з того, чому її вчать тут.

– Ви беріться до справи, – кивнув старий, – і будемо потихеньку говорити.

Перші декілька годин пошуків не дали потрібних результатів. Але зате Рума прослухала декілька нових лекцій з історії, куди входили і релігійні екскурси, і генеалогія правлячих родин. Вона слухала уважно, розбираючи ящики, намагаючись не пропустити жодного слова. Щоправда, розповідь хранителя більше скидалася на казку. Тож виникли деякі сумніви. Ненмар розповідав чітко і ясно, теж цікаво, але без зайвих прикрас і ліричних відступів. Розповідь старого навіть трохи заважала роботі, бо Рума відволікалася від ящиків, заслухавшись. Коли в чергове таке сталося, хранитель гмикнув і суворо похитав головою.

– Треба вчитися і слухати, і справу свою робити, коли ти врешті хочеш бути хранителем.

– Таке враження, що ти навмисне так цікаво розповідаєш, щоб нас відволікати, ніби випробовуючи. Але ж ми твоє прохання виконуємо,  – дорікнула йому Рума, трохи розсердившись.

– Можливо, й так, – хитро всміхнувся старий. – Але я теж твоє прохання виконую. Ти про ключ не забула? – нагадав він.