29

29.

За вікнами знову сірів похмурий ранок. Та сьогодні з  важких темних  хмар повалив пухнастий, лапатий сніг. Тихий і спокійний. Північному вітру нарешті набридло терзати перевали і він полетів собі далі. Але надворі все одно не дозволять гратися. Ірсенія дуже суворо стежить за малечею. І в снігопад нізащо не випустить їх.

Рума зітхнула, дивлячись на танок сніжинок. Чомусь така похмура погода навівала сум і нудьгу. Хоча…тепер в них є горище, і там точно нудно не буде.

Вона знову пригадала скриньку, яка залишилася стояти на столі у їхньому з Дивіном сховку. Рума так зацікавилася її вмістом, що можна сказати втратила спокій, поставивши собі за мету неодмінно знайти ключа. Може, та скринька магічна? Може, на ній якісь чари? Бо чому вона так вабила Руму? Хоча Дивін, здається, взявся за пошуки ключа тільки заради своєї «дами серця». Рума всміхнулася своїм роздумам. Без нього тут їй би було нудно. Та й взагалі… Вона притулилася носом до вікна. Подих залишився на склі мутною плямою. А за мить у тій плямі з’явилося сердечко, вималюване тендітним пальчиком.

Двері скрипнули, і в мить малюнок на вікні зник, стертий долонею. Ще не вистачало, щоб хто-небудь побачив це і вирішив, що вона пустоголова дівиця, яка мріє лише про кохання і швидке заміжжя. Рума добре пам’ятала розмови тіток на базарі у Ґурту. Вони цілими днями сиділи за прилавками і точили ляси, пліткуючи про молодих панянок.

У дверях з’явилася усміхнена фізія білобрисого кавалера. Цього разу він приніс власноруч приніс сніданок. Що дуже потішило Руму.

– Вирішив, що краще я сюди прийду. Сьогодні унизу купа народу зібралася. Гамірно там. А ти, наче, не дуже любиш галасливі компанії, – пояснив Дивін, поставивши тацю на стіл. – Намагався не траплятися на очі нікому, щоб не припрягли, до якоїсь справи.

– То на тебе не схоже, – всміхнулася Рума і взялася розставляти тарілочки. – Ти завжди усім допомагаєш.

Дивін підсунув стільці до столу і махнув рукою.

– Так, але зараз я допомагаю тобі. Чи вже набридло копатися у мотлосі?

Блакитні очі Руми спалахнули сміхом.

– Зовсім ні. Треба ж дізнатися, що у тій скрині?

–А якщо не знайдемо ключа? – Дивін узяв свою тарілку з картоплею і тушкованим м’ясом.

Рума знизала плечима. Скриньку, звісно, можна і розбити, коли вже зовсім закортить побачити, що в ній. Але часу для пошуків в них було достатньо.

– Сподіваюся, що наша з тобою наполегливість таки буде винагороджена, – відповіла вона. – Треба швидше іти, бо потім твій батько знову буде мене мучити науками.

Слова Руми викликали його щирий сміх.

Поснідавши, діти знову попрямували на горище і продовжили свої пошуки. Хоча сьогодні було важче, бо сонце взагалі образилося на землю і жодного разу не визирнуло з-за хмар.

 Цього разу знахідки були цікавіші. Рума з Дивіном повикладали їх на стіл, щоб краще роздивитися і поділити хто, що візьме собі. Бо ж все, що тут зберігалося – бібліотекарі вважали непотрібним мотлохом.

Отже Румі дісталася маленька соляна статуетка дівчини, щоправда з надбитою рукою, кістяна фігурка кота, яку можна було вчепити на шнурок і повісити на шию, і чудова чорнильниця схожа на квітку лілеї, огранені пелюстки, якої виблискували райдугою навіть у тьмяному світлі.  Дивін отримав невеличкий ніж, вкритий рунами, знайшлися до того ножа і срібні піхви прикрашені дивовижними візерунками, а ще Рума зав’язала йому на зап’ясток шкіряний браслет, з підвіскою-сонечком. Навряд чи та підвіска була золота, швидше зроблена під золото, і був то зовсім не браслет, а порвана прикраса на шию, без застібки. Тож її можна було просто зав’язати на руку. 

Рума торкнулася сонця і всміхнулася.

– Варто, певно, сказати «нехай Картр осяює твій шлях».

Дивін на мить закрив браслет долонею іншої руки, а його губи торкнула замріяна посмішка.

– Тепер в мене буде справжній талісман. І не тому, що на ньому знак Картра, а тому що ти його мені подарувала.

Його погляд змусив щоки Руми спалахнути рум’янцем. Дівчинка сором’язливо опустила погляд. А Дивін обережно і дуже ніжно поцілував її в щічку.

– Дякую. Я впевнений, сонце це принесе мені удачу, – він зітхнув. – Нам вже час повертатися, бо якщо батько поскаржиться старшому хранителю, то той нам заборонить сюди ходити.

Такі перспективи зовсім не тішили Руму. Тож вона вирішила не тільки швидко бігти на заняття, а ще й скриньку з собою прихопити, про всяк випадок.

Задоволені своїми сьогоднішніми знахідками, діти швидко пішли униз, бо до занять ще треба було почистити одяг від пилюки і сховати свої трофеї.

Не тільки знахідки потішили Руму цього похмурого дня, Ненмар – теж. Трохи відійшовши від писання, він влаштував Румі дуже цікаві заняття. Суворий вчитель розповідав про мандри капітана Бараддена, який на своєму кораблі під назвою «Блискавка» обійшов увесь світ. Принаймні Барадден так писав у своїй книзі. До нього ніхто таких подорожей не влаштовував і після нього поки що теж. Рума слухала з завмиранням серця і уявляла собі, що вона, коли виросте, зможе пройти шляхом відважного капітана. Дуже кортіло побачити далекі краї, острови і держави на власні очі. Але як запевнив її вчитель, спочатку треба вивчитися, що вміти орієнтуватися у світі. Бо ж насправді вона і гадки не мала про такі речі, як елементарне визначення сторін світу.

Ну, а після занять і вечері з друзями, коли Рума повернулася у свою кімнату, там вже чекав старий хранитель. Він сидів за столом підперши щоку рукою і роздивлявся скриньку.  Раптовий страх змусив Руму застигнути в дверях. Вона злякалася, що  бібліотекар відбере їхні знахідки. Бо ж дозволу на присвоєння цих речей вони не спитали.